Sophia - Taolenn an diskennidi

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=17

Но по соседству с Волынью лежала Венгрия, а там в 1060 г. случился переворот. Корону захватил Бела I. Королева Анастасия Ярославна, сестра Изяслава, Святослава и Всеволода, бежала с сынишкой Шаламоном в Германию. Немецкий король Генрих IV направил посольство в Киев, звал великого князя заключить союз, заступиться за честь родственницы. Точнее, Генрих IV был еще ребенком, послов прислала его мать-регентша. Великая княгиня Гертруда настояла, чтобы муж уклонился от союза — с немцами враждовала ее польская родня.

Зато венгерский узурпатор Бела I проявил себя куда более умелым дипломатом, чем немецкая и русская государыни. Он прекрасно знал о политических хитросплетениях на Руси, обратился к оскорбленному изгою Ростиславу, предложил ему дружбу и выдал за него дочь, красавицу Ланку. Вот тут-то Изяславу пришлось крупно понервничать и попереживать, клясть и племянника, и собственную неосмотрительность. Ростислав от Руси не отделялся, но реально перестал подчиняться Киеву. С таким тестем он чувствовал себя неуязвимым. Волынский князь был уверен, что его положение наконец-то стало прочным и надежным. У него было свое княжество, семья, за три года родились трое детей — Рюрик, Володарь, Василько. А могущественный тесть поможет отстоять законные права, вернуть подобающее место в ряду русских князей…

Но пока Бела I ничем не мог ему подсобить, он был занят войной с немцами. А в 1063 г. он погиб, королем Венгрии снова стал Шаламон.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=28

Зимой 1069 г. большое войско опять двинулось в Белоруссию, обложило и взяло Полоцк. Но комбинации, задуманные великим князем, поехали наперекосяк. Всеслав ускользал, это он хорошо умел. Не только прятался, а наносил контрудары. Взбунтовал новгородских подданных, финское племя водь, мутил карелов. Подступал с ними к Новгороду, князь Глеб и новгородцы с трудом отбили и рассеяли их. А сыновья Изяслава оказались князьями далеко не лучшими. Их отец порой совершал неблаговидные дела, но все же сохранял в душе какие-то понятия чести, порядочности, не считал возможным нарушать их. Дети отбросили эти рамки.

Мстислав уже показал свой нрав расправами в Киеве. Аналогично повел себя и в Полоцке. Он быстро умер при неясных обстоятельствах, но его заменил Святополк. Современники характеризовали его «бык яр и лют». Жестокий, жадный, похотливый. Для таких князей и их дружинников Полоцкое княжество было захваченной добычей. Вели себя как оккупанты, грабили, притесняли местных жителей, тащили на забаву женщин. Но партизанская война в Белоруссии была еще опаснее, чем в Киеве. В открытых боях Изяславичи каждый раз побеждали разношерстные отряды Всеслава Полоцкого, а он скрывался. В любой избушке в глубинах болот ему был готов стол и дом, взамен перебитых ратников к нему стекались другие. Из чащобы свистели стрелы, и гадай, кто их послал? Киевляне безнадежно завязли.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=32

Упоминания

На помощь великому князю пришел из Чернигова Мономах, из Переяславля его младший брат Ростислав. Но войск все равно было мало, начались споры. Святополк II кичился положением государя, претендовал на главное командование. Планы навязывал далеко не лучшие, Мономах возражал. Вмешивались бояре и духовенство, уговаривали его подчиниться старшему — дескать, пока спорите, враг разоряет землю. Скрепя сердце, Мономах согласился. Когда князья дошли до Триполья, он оценил обстановку и предложил вместо войны вступить в переговоры. Указывал, что половцев слишком много. Но степняки не захотят рисковать, нести лишние потери, и мира не отвергнут. Святополк резко воспротивился. Мириться — значило платить. А платить-то требовалось ему. Он настоял на битве.

Первой же атакой враг смял правое крыло — там стояла как раз дружина Святополка. В центре отбивался Ростислав, на левом фланге Мономах, половцы стали обходить их, им тоже пришлось отступать. А на пути лежала река Стугна, вздувшаяся от недавних дождей. Воинов сбивало течением, они тонули в тяжелых доспехах. Утащило в глубину князя Ростислава. Мономах, пытаясь спасти брата, пошел на дно, его едва вытащили дружинники. Труп Ростислава, выброшенный на берег, через некоторое время удалось отыскать. С остатками воинов Мономах повез его в родовую усыпальницу, в Переяславль.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=39

Замужество для девушки считалось обязательным, это вменялось в долг родителям. Невыдача дочери замуж каралась штрафом в пользу церкви. А для князей браки сыновей и дочерей оставались важным средством международной политики. Постоянная угроза со стороны Польши (и связанных с ней сыновей Изяслава) подтолкнула Всеволода к сближению с Германией. Дочь Евпраксию он выдал за властителя Саксонии, маркграфа Генриха Штаденского. Мономах женил сына Мстислава на шведской принцессе. Русские княжны отправлялись в Венгрию, Норвегию, Данию.

Правда, политические браки далеко не всегда были удачными. Та же Евпраксия приехала в Германию одиннадцатилетней девочкой, до совершеннолетия ее поселили в Кведлинбургском монастыре у аббатиссы Аледьгейды, родственницы короля Генриха IV. Он часто бывал здесь, приглядывался к подрастающей русской. Но королю в это время приходилось не сладко. Противостояние с папой дошло до открытой вражды, а Григорий VII не остановился перед крайними мерами — отлучил Генриха IV от церкви и освободил вассалов от присяги ему. Немецкие графы и герцоги очень этому обрадовались, взбунтовались, вознамерились судить и низложить короля. Генриху пришлось каяться. Среди зимы он пробирался через альпийские снега, прибыл к замку Каносса, где находился папа. Три дня приходил к воротам в рубище и босой, обморозил ноги. Лишь тогда его приняли, он ползал перед Григорием VII и получил прощение[90].

Но папа перегнул палку. Снял отлучение лишь условно, требовал, чтобы король все равно явился на суд феодалов. А покаяние перепугало германских епископов, отнюдь не желавших церковной реформы. К Генриху метнулись и итальянские князья, враждовавшие с папой. Он приободрился, разгромил и подавил мятежников и выступил на Рим. На повторные отлучения король уже не обращал никакого внимания, Григорию VII пришлось бежать к норманнам, где он и умер. А Генрих поставил другого папу Климента III, который безоговорочно короновал его императором.

Тем временем Евпраксия расцвела, ее красота изумляла современников. Изумляло и богатство, великий князь не обидел дочь, прислал с ней огромное приданое. Она обвенчалась с молодым маркграфом Штаденским. Но и император не забыл о ней, наведывался, засматривался на юную, сказочно богатую маркграфиню. Прошел лишь год, и ее муж неожиданно скончался. По странной случайности, почти одновременно умерла жена императора Берта, и он попросил руки Евпраксии. Отправили послов в Киев, молодая вдова просила благословения, а Генрих предлагал союз против Венгрии и Рима — его ставленника уже сверг папа Урбан II и вернулся к политике Григория VII. На Руси брак не одобрили. От союза уклонились, и о самом императоре доходили очень нехорошие слухи. Но наивной восемнадцатилетней Евпраксии так хотелось стать императрицей… Она вышла замуж без согласия отца.

Об этом пришлось пожалеть очень скоро. Оказалось, что Генрих состоял в секте сатанистов-николаитов. В тогдашней Европе это было острой и «пикантной» модой. В секты вступали знатные господа и дамы, священники, монахи, простолюдины. Собирались по ночам в подвалах замков безликие, в монашеских рясах с капюшонами. На животе обнаженной избранницы служили «черную мессу», приносили в жертву собак, кошек, а по праздникам младенцев. Потом одеяния сбрасывались, гасли факелы, и все участники переплетались в общем месиве.

Когда император приказал супруге готовиться к неким особым ночным молениям, облачиться в грубую рясу, она сперва не поняла — решила, что предстоит какой-то незнакомый ей обряд покаяния. Но муж предназначил ей главную роль, быть избранницей, исполнять функции «алтаря». Евпраксия была поругана и шокирована, не могла прийти в себя от оскорбления и отвращения. А Генриха ее реакция удивила. Он-то рассчитывал доставить жене приятный сюрприз. Разъяснял, какую высокую честь ей оказали — любая дама сочла бы счастьем оказаться на ее месте. Описывал, как гордо и величаво возлежала на «черных мессах» его прежняя супруга.

Однако русские женщины и в этом отношении отличались от европеек. Евпраксия взбунтовалась, от верований мужа напрочь отреклась. От уговоров Генрих перешел к насилию. Княжну пытались таскать на сборища против воли, она сопротивлялась и мешала церемонии. Муж держал ее как узницу, истязал, угрожал отдать палачам, но сломить так и не смог. Отправляясь в поход на Италию, Генрих взял жену с собой, и в дороге она сбежала. Ее поймали, заточили в Вероне, главном гнезде николаитов. Но она успела разослать письма церковным деятелям, рассказала о пристрастиях супруга.

Противники императора помогли ей организовать второй побег. Евпраксию доставили к папе, она выступила на соборе в Пьяченце. Это было еще более трудно и стыдно, чем распластаться голой перед сектантами. Нужно было обнажить свой позор на весь мир, принести в жертву саму себя. Но русская княжна выдержала испытание. Разразился страшный скандал, императора предали проклятию. Евпраксии папа и церковный собор отпустили подневольный грех без всякой епитимьи. Но она была совершенно опустошена. Поддерживала себя неимоверным усилием воли, пока не донесла до людей страшную правду. А теперь жизнь для нее закончилась. Она вернулась в Киев и ушла в монастырь.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=38

Упоминания

Изяслав сел княжить в Киеве, Всеволоду оставил Чернигов, а Мономаху Смоленск. О своем обещании перейти в католицизм и подчинить Русь папе великий князь благоразумно не вспоминал. Но собственные обиды держал в памяти крепко и прощать их не собирался. Правда, изгнавший его Святослав умер, зато можно было отыграться на его сыновьях. Изяслав подтасовал к ним собственный закон об изгоях. Если Святослав занимал киевский престол не по праву, то он его как бы вообще не занимал, не был великим князем. Значит, его дети выбывают из лествицы, лишаются уделов. А сыновей было пятеро.

Младший, Ярослав, был еще маленьким. Вдова Святослава Ода была умной женщиной. Она сразу поняла, что от Изяслава можно ждать крупных неприятностей. Предпочла уехать на родину, в Германию, и забрала ребенка с собой. Старшего Святославича, Глеба, великий князь решил удалить из Новгорода, заменить собственным сыном Святополком. Но Глеб не стал дожидаться, пока его выгонят. Он с экспедицией новгородцев ушел в Заволочье — так называли Русский Север. Там Глеб был убит в стычке с местной чудью. Хотя поговаривали, что постарался все-таки Святополк, послал вдогонку своих людей

Еще один Святославич, Давыд, серенький и робкий, безропотно согласился прислуживать великому князю.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=35

Византийские императоры Роман Диоген, Михаил VII Дука, Никифор Вотаниат, поддерживали с Русью искреннюю дружбу. Сын свергнутого Романа Лев, сосланный в Херсонес, бежал в нашу страну, был принят в Переяславле при дворе князя Всеволода. Но и Михаил VII, окруженный мятежниками, никак не хотел ссориться с русскими, отчаянно нуждался в поддержке. Очень боялся, как бы наши князья не поддержали Льва Диогена, и постарался восстановить союз. Тут уж от былой ромейской гордыни даже следа не осталось. Император сосватал за своего наследника Константина Дуку дочь Всеволода Янку (Анну), ее с почестями отправили в Константинополь. Жениху и невесте еще предстояло подрасти, но Византия безоговорочно признавала Русь равноправной великой державой. И не просто равноправной, а более сильной.

При Алексее Комнине все переменилось. Константин Дука вместо трона очутился в монастыре, Янка вернулась в Киев. В Тмутаракани Олег Святославович признавал себя подданным не великого князя, а императора. Резкий поворот Константинополя сказался и на церковных делах. Киевский митрополит Иоанн II принялся активно вмешиваться в политику. Он гневно осуждал брачные связи русских князей с европейскими монархами[84]. Иными словами, старался воспрепятствовать заключать союзы с «латинянами», хотя сам Алексей Комнин в это же время интенсивно наводил контакты с Западом, вел переговоры с папой об объединении церквей. Митрополит объявлял грехом и торговлю с язычниками-половцами, поездки русских купцов и послов в их кочевья. Опять же — помешать миру и сближению. А византийские дипломаты и тмутараканский Олег полным ходом налаживали дружбу с половцами, Комнин старался превратить их в такое же орудие империи, каким когда-то были печенеги.

Однако при дворе великого князя сидели не простачки, ухищрения греков видели насквозь, и подобная роль церкви Всеволода ничуть не устраивала. В 1089 г. Иоанн умер, и из Киева направили делегацию в Константинополь — самим подобрать себе митрополита. Причем возглавила делегацию княжна Янка Всеволодовна. Ведь она долго жила в столице империи, хорошо знала придворных, иерархов патриархии. Это было и красноречивое напоминание Комнину, в качестве посла к нему прибыла невеста низложенного законного императора. Со своей задачей Янка справилась блестяще, провела непростые переговоры при дворе, в патриархии, и привезла на Русь митрополита Иоанна III, аскета, молитвенника, совершенно чуждого политике.

Хотя через год он преставился, и Всеволод, как когда-то Ярослав Мудрый, вообще не стал брать митрополита из греков. Комнину как раз приходилось туго, его теснили печенеги и турки, и великий князь, пользуясь этим, провел свою кандидатуру — митрополитом стал русский, постриженник Печерского монастыря Ефрем. Ко всем прочему, он был епископом в родовом гнезде Всеволода, Переяславле. С таким митрополитом государь добился канонизации еще одного русского святого — настоятеля Печерского монастыря преподобного Феодосия.

А Янка, несостоявшаяся императрица, замуж уже не вышла. Она построила в Киеве женский Андреевский монастырь, где и приняла постриг, стала его игуменьей. При нем княжна организовала первую на Руси школу для девочек. Но не только Янка, другие русские женщины тоже отличались от европейских и византийских современниц, были более свободными, более развитыми. Законы защищали их права. Их оскорбление наказывалось вдвое большим штрафом, чем оскорбление мужчин. Женщины полноправно владели движимым и недвижимым имуществом, сами распоряжались своим приданым. Вдовы управляли хозяйством при несовершеннолетних детях. Если в семье не было сыновей, наследницами выступали дочери. Допускались разводы. Супруги могли расторгнуть брак при неподобающем поведении своей «половины». Но если муж ушел к другой, он обязан был вернуться к жене и заплатить ей «за срам». Жена, ушедшая к другому, к мужу не возвращалась. Она лишь несла церковное покаяние, второй ее избранник платил штраф, а первый брак расторгался[86]. Женщины заключали сделки, судились. Среди них было много грамотных, новгородскими берестяными записками обменивались даже простолюдинки.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=37

• 1096 verlaat het klooster
• 1102 huwelijk gearrangeerd door haar zwager Hendrik I Beauclerc van Engeland. (Boulogne was voor hem natuurlijk van groot strategisch belang in het conflict met zijn broer Robert van Normandie)

Но по соседству с Волынью лежала Венгрия, а там в 1060 г. случился переворот. Корону захватил Бела I. Королева Анастасия Ярославна, сестра Изяслава, Святослава и Всеволода, бежала с сынишкой Шаламоном в Германию. Немецкий король Генрих IV направил посольство в Киев, звал великого князя заключить союз, заступиться за честь родственницы. Точнее, Генрих IV был еще ребенком, послов прислала его мать-регентша. Великая княгиня Гертруда настояла, чтобы муж уклонился от союза — с немцами враждовала ее польская родня.

Зато венгерский узурпатор Бела I проявил себя куда более умелым дипломатом, чем немецкая и русская государыни. Он прекрасно знал о политических хитросплетениях на Руси, обратился к оскорбленному изгою Ростиславу, предложил ему дружбу и выдал за него дочь, красавицу Ланку. Вот тут-то Изяславу пришлось крупно понервничать и попереживать, клясть и племянника, и собственную неосмотрительность. Ростислав от Руси не отделялся, но реально перестал подчиняться Киеву. С таким тестем он чувствовал себя неуязвимым. Волынский князь был уверен, что его положение наконец-то стало прочным и надежным. У него было свое княжество, семья, за три года родились трое детей — Рюрик, Володарь, Василько. А могущественный тесть поможет отстоять законные права, вернуть подобающее место в ряду русских князей…

Но пока Бела I ничем не мог ему подсобить, он был занят войной с немцами. А в 1063 г. он погиб, королем Венгрии снова стал Шаламон.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=28

Упоминания

А спокойствие на Руси так и не восстановилось. Великий князь лавировал, силясь усидеть на престоле, но при этом отчаянно хитрил, старался разыграть какие-то корыстные комбинации. Подрастали дети его умерших братьев Борис Вячеславович, Давид Игоревич. За ними должны были подтянуться дети отравленного Ростислава — Рюрик, Володарь и Василько. Как-то пристраивать их, наделять городами Изяслав не стал. Правило уже выработали: если отцы не сидели на киевском престоле, сыновья превращаются в изгоев. Это правило распространили на всех сирот. Но они были юными, горячими, обидчивыми. В их лице созревали бунтовщики и оппозиционеры.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=31

Простодушный вояка Василько ничего не подозревал, возвращался со съезда довольный — за ним, бывшим изгоем, закрепили его удел. На радостях замыслил еще разок побить поляков, прибрать у них пару областей. Уже послал своих людей договариваться с половцами. Но Василька зазвали в гости к великому князю, а в Киеве схватили, и подручные Давыда Игоревича выкололи несчастному глаза. Отвезли на Волынь и бросили в темницу. Такого на Руси еще не бывало. Схлестнуться и решить споры битвой — это было понятно, воспринималось как «суд Божий». Почти то же самое, как судный поединок, но сходились не два бойца, а князья со своими полками. Но хладнокровная и подлая расправа выглядела для русских дикой и омерзительной.

Мономах, больше всех ратовавший за примирение, сейчас первым забил тревогу, воззвал ко вчерашним врагам, Давыду и Олегу Святославичам. Писал:

«Нож ввержен в нас. Если этого не поправим, то большое зло явится среди нас».

Давыд и Олег поняли его, сразу привели дружины. Объединенная рать выступила к Киеву, встала возле города. У великого князя потребовали дать ответ. Он струсил, заюлил. Сваливал вину на Давыда Игоревича — дескать, он оклеветал Василька, он ослепил. Нет, князей такой ответ не удовлетворил. Они указали, что злодейство совершилось с ведома государя, в его городе. Уличенный Святополк дергался так и эдак, намеревался вообще бежать, но его не пустило окружение. Он-то удерет, а как же нажитое ими добро?

А духовенство разделилось. Печерский монастырь гневно обличал преступление. Но митрополит Ефрем недавно умер, на его место приехал грек Николай. Он смотрел на случившееся иначе. Подумаешь, кого-то ослепили? В Византии подобные вещи проделывали сплошь и рядом. Зато подыграть великому князю было выгодно. Митрополия поддержит его, он за это пойдет на ответные уступки. И Николай вдруг обрушился на… Мономаха со Святославичами. Сам отправился в их лагерь, повернул дело так, что не Святополк, а они оказались в роли преступников, «терзающих Русь» новой усобицей. Чтобы воздействовать на Мономаха, митрополит подключил его мачеху Анну. Князей подобный напор смутил. А Мономах и впрямь меньше всего желал кровопролития. После переговоров сошлись на том, что Святополку, так и быть, поверят, оставят его в покое. Но если Давыд Игоревич обманул его, пусть государь сам идет и карает подлеца.

Вылилось это в безобразнейшую драку на Волыни. На Давыда уже выступил брат Василька, Володарь Перемышльский. Добился освобождения слепца, а потом они вдвоем принялись громить города своего врага. Давыд, в свою очередь, изворачивался как мог, пытался переложить вину на великого князя, доказывал, что действовал по его приказу. А из Киева на него двинулся Святополк II, и Давыд удрал в Польшу. Государь благополучно занял Волынь, но… ему показалось мало.

На Волыни он посадил княжить сына Мстислава и разохотился прибрать еще богатое Прикарпатье, дать его в удел второму отпрыску от наложницы, Ярославу. Великий князь повел армию, чтобы отобрать у Володаря и Василька Перемышльское и Теребовльское княжества. Ростиславичи не испугались, изготовили свои полки. Слепой Василько перед битвой выехал вперед, поднял крест и кричал великому князю:

«Видишь ли мстителя, клятвопреступник?… Крест святой да будет нам судьею!»

В кровопролитном сражении рать Святополка разметали и прогнали.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=42

Но по соседству с Волынью лежала Венгрия, а там в 1060 г. случился переворот. Корону захватил Бела I. Королева Анастасия Ярославна, сестра Изяслава, Святослава и Всеволода, бежала с сынишкой Шаламоном в Германию. Немецкий король Генрих IV направил посольство в Киев, звал великого князя заключить союз, заступиться за честь родственницы. Точнее, Генрих IV был еще ребенком, послов прислала его мать-регентша. Великая княгиня Гертруда настояла, чтобы муж уклонился от союза — с немцами враждовала ее польская родня.

Зато венгерский узурпатор Бела I проявил себя куда более умелым дипломатом, чем немецкая и русская государыни. Он прекрасно знал о политических хитросплетениях на Руси, обратился к оскорбленному изгою Ростиславу, предложил ему дружбу и выдал за него дочь, красавицу Ланку. Вот тут-то Изяславу пришлось крупно понервничать и попереживать, клясть и племянника, и собственную неосмотрительность. Ростислав от Руси не отделялся, но реально перестал подчиняться Киеву. С таким тестем он чувствовал себя неуязвимым. Волынский князь был уверен, что его положение наконец-то стало прочным и надежным. У него было свое княжество, семья, за три года родились трое детей — Рюрик, Володарь, Василько. А могущественный тесть поможет отстоять законные права, вернуть подобающее место в ряду русских князей…

Но пока Бела I ничем не мог ему подсобить, он был занят войной с немцами. А в 1063 г. он погиб, королем Венгрии снова стал Шаламон.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=28

А спокойствие на Руси так и не восстановилось. Великий князь лавировал, силясь усидеть на престоле, но при этом отчаянно хитрил, старался разыграть какие-то корыстные комбинации. Подрастали дети его умерших братьев Борис Вячеславович, Давид Игоревич. За ними должны были подтянуться дети отравленного Ростислава — Рюрик, Володарь и Василько. Как-то пристраивать их, наделять городами Изяслав не стал. Правило уже выработали: если отцы не сидели на киевском престоле, сыновья превращаются в изгоев. Это правило распространили на всех сирот. Но они были юными, горячими, обидчивыми. В их лице созревали бунтовщики и оппозиционеры.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=31

За деякими даними Літки (Літковичі) разом із сусіднім Зазимов'єм (нині — Зазим’я) засновано у 1128 році удільним остерським (городець-остерським) князем Всеволодом Давидовичем Городецьким — зятем великого князя Володимира Мономаха (чоловіком доньки останнього Агаф'ї).

...

З історичних документів ми довідуємось про походження села Зазимя на Придесення. У 1113—1125 р. великим князем Київським був Володимир Мономах. Він видав свою дочку Агафію за князя Всеволода Городецького, який жив в Городці Остерському на березі Десни. Великий князь виділив молодому сімейству частину розкішних земель лівобережного Придесення на Київщині. Князь же Всеволод Городецький у 20-х роках XII ст. заснував тут поселення, що носять нині назви Зазимє і Літки, на початку вони називались Зазимовє і Літковичі. Так назвав ці села літописець. Сама назва Зазимовє має цікаве походження. У ті далекі часи територію сучасного села обіймали рукава древньої Десни, і перше поселення, що тут знаходилося, було як би на острові. При вїзді в село є давнє урочище «Придверна». Це була південна частина острову, на якому знаходився дитинець: князівський зимовий будинок-терем, двір, деревяний храм Преображення Господнього. До цього берега причалювали кораблі і тут була переправа. Далі, на північному березі цього острову, за князівським двором селилися люди, що працювали на князя.

Це поселення людей мало місце за зимовим двором князя і тому називалося воно спочатку За-зимне, За-зимовє, пізніше назва трансформувалася в Зазимє. Згодом Десна стала змінювати русло, відходити на північ у результаті чого рукав Десни з Південної частини острова перетворився в болото, яке в одному місці жителі загатили (засипали, утрамбували) зараз це місце називається Стара Гать. Князь Всеволод помер у 1140 р. Ще під час його життя в 1136 р. Остер і придеснянські землі перейшли у володіння сина Володимира Мономаха — Юрія Довгорукого. У 1139 р. ці землі перейшли у володіння князя Всеволода Ольговича Чернігівського. Між двома князівствами (Київським і Чернігівським) йшла міжусобна війна за ці землі. Вони часто переходили від одного князя до іншого. У 1240 р. Придеснянські землі розділили долю всієї Русі — навала татаро-монгольського іга. Вся південна Русь була окупована татарами.

• http://www.zazimye.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=11&Itemid=59

Женат на Марии, дочери русского князя Олега Святославича, в рещении - Михаила.

Дети Петра и Марии Олеговны (Михайловны):

Wszebór Piotrowic ŒSwiatosław Konstanty Piotrowic Idzi Piotrowic Agafa Piotrowic Beatrycze

Piotr Włostowic (czasem Włast lub Włost) zwany później Duninem (tj. Duńczykiem, gdzie niechybnie Dacja jest mylona z Danią) herbu Łabędź (ur. ok. 1080, zm. 1153) – możnowładca śląski z rodu Łabędziów, syn Włosta i od 1117 roku palatyn Bolesława Krzywoustego. Wywodził się prawdopodobnie z dawnego rodu książąt śląskich, na co wskazuje umiejscowienie jego włości w tak ważnych dla Śląska miejscach, jak wyspa Piasek we Wrocławiu oraz ziemie wokół góry Ślęży. Główną siedzibą Piotra Włostowica był Ołbin, którego nazwa wywodzi się z ps. olbąć lub olbądź, „łabędź”. Miał brata Bogusława, w którego włościach był lewy brzeg Odry.

Niewiele można powiedzieć o młodości Piotra Włostowica, nie znamy nawet dokładnej daty jego narodzin, ale wielu historyków określa rok urodzenia na 1080, a więc był tylko 6 starszy od Bolesława Krzywoustego. Do jego rodziny należała góra Ślęża wraz z otaczającymi ją wioskami.

Do najbardziej znanych czynów Piotra należy porwanie księcia Wołodara. Podczas wyprawy Bolesława Krzywoustego na Pomorze, sytuację tę wykorzystał książę przemyski Wołodar, przekraczając wschodnie granice księstwa przemyskiego i wkraczając na tereny polskie. Kroniki ruskie wspominaja o wyprawie na Biecz. Włostowic wykazał się, wielką odwagą. Oświadczył swojemu panu, że on sam uda się do niego i odniesie nad nim bezkrwawe zwycięstwo. Upozorował bunt przeciw Krzywoustemu i wkradł się w łaski Wołodara, który przyjął go z otwartymi rękami. Przemyski książę radził się Piotra w wielu sprawach związanych z wojną w nadziei, że odniesie zwycięstwo nad Polską. Razem ucztowali przy winie z wołodarskiej piwniczki. Podobno Włostowic nawet trzymał książęcego syna do chrztu. Dopiero podczas jednego z licznych polowań okazało się, o co tak naprawdę chodziło Polakowi. Książę zapędziwszy się trochę dalej od grodu, został sam z Piotrem i jego ludźmi, którzy wykorzystując nadarzającą się okazję, porwali Wołodara i doprowadzili go przed oblicze Krzywoustego. Za swego władcę Księstwo Przemyskie musiało wypłacić ogromny okup, którego całość trafiła do skarbca Księcia Bolesława Krzywoustego (Włostowic zrzekł się jakichkolwiek korzyści z tego okupu). W uznaniu zasług Książę darował Włostowicowi wiele ze swoich ziem. M.in. kasztelania skrzyńska oraz kompleks dóbr w Książu Wielkim. Bolesław z Włostowicem zażądali od Wołodara i jego bojarów – wieczystego pokoju z Polską i antyprzymierza z Pomorzanami. Spotkało się to z dezaprobatą ze strony Kościoła, chociaż parę lat później o Piotrze pisano już jako o mężu jak najgoręcej oddanym czci Bożej, sprawie Kościoła i religii. Za życia Piotr miał rzekomo ufundować wraz z małżonką 77 kościołów (czy innych obiektów sakralnych). Ten swoisty rozmach miał podłoże w niezwykłej religijności obojga Włostowiców.

Piotr Włostowic pojął za żonę księżniczkę Marię, córkę Olega Michała. Piotr pojechał do Marii jako swat w imieniu swojego owdowiałego po śmierci Brzetysławy Światopełkówny, siostry Marii, przyjaciela, księcia Bolesława. Ci jednak przypadli sobie na tyle do gustu, że zakończyło się to ślubem. Dzięki temu mariażowi, Piotr Włostowic stał się jednym z pierwszych ludzi w państwie i szwagrem następcy tronu. Bunt Palatyna Książęcego Skarbimira h. Adwaniec i jego konszachty z Wołodarem sprawił że to stanowisko – książęcego palatyna w 1117 (comes palatinus) otrzymał Piotr, który brał czynny udział w tłumieniu buntu. Palatyn (wojewoda) w rzeczywistości był drugą osobą w państwie, dowodził wojskiem w zastępstwie księcia, wyręczał go w sądach, sprawował nadzór nad bezpieczeństwem i porządkiem na dworze, a w razie małoletniości władcy, zastępował go. Najprawdopodobniej na decyzję księcia o odwołaniu Piotra wpłynęła druga żona Bolesława – Salomea, gdy na świat zaczęły przychodzić jej dzieci. Księżna zdawała sobie sprawę, że najstarszy syn Krzywoustego – Władysław obejmie rządy po ojcu, a jej dzieci będą zdane na łaskę i niełaskę przyrodniego brata. Postanowiła więc postawić na stanowisku palatyna – Wszebora swojego człowieka, który w przyszłości mógłby być podporą młodszych książąt. Wykorzystała do tego argument złamania słowa rycerskiego, danego Wołodarowi. Czyn ten został przez wielu potępiony i uznany niegodnym chrześcijanina i rycerza.

Wielki czyn Piotra na Rusi i okoliczności jego małżeństwa, przyniosły mu wielką sławę, ale nie znalazły uznania w oczach Kościoła. Włostowic, jak każdy pobożny człowiek, poszedł do spowiedzi. Pokuta była surowa: miał ufundować siedemdziesiąt lub więcej kościołów. Rad nierad, aby zmazać grzechy, zadaną pokutę wypełnił. We Wrocławiu do jego fundacji należały wedle podań świątynie: Notre Dame, obecnie Najświętszej Maryi Panny św. Idziego, opactwo Benedyktynów na Ołbinie z kościołem św. Wincentego, św. Michała, Wszystkich Świętych oraz kościół św. Marcina. Opactwo niestety nie zachowało się do dziś, o jego dawnej świetności może świadczyć Portal Ołbiński, bardzo bogato zdobiony. umieszczony obecnie jako portal kościoła pod wezwaniem Marii Magdaleny we Wrocławiu W Polsce najstarszy typ kościołów romańskich ochrzczono, od przydomka Włostowica – Dunin, mianem kościołów duninowych.

Po śmierci Krzywoustego w 1138 księciem zwierzchnim – seniorem został książę Władysław II Wygnaniec, najstarszy syn z pierwszego małżeństwa, Piotr Włostowic natomiast - powiernikiem i wykonawcą ostatniej woli Bolesława. Kraj miał być podzielony na dzielnice, oddane w dożywotni zarząd synom Krzywoustego. Ponownie został także palatynem na dworze książęcym. Znaczenie palatyna wzmacniało także dodatkowo prawo mianowania urzędników terytorialnych w całej Polsce, również w dzielnicach juniorów, co czyniło go osobą, od której decyzji zależą losy państwa.

Żona Władysława wymuszała na swoim mężu, aby zmienił wolę swojego ojca i przejął kraj pod swe zwierzchnictwo. Piotr wiedział, że taki manewr może zakończyć się wojną domową, dlatego też odradzał księciu takie posunięcie. Przy nieporozumieniu i zawiści żony Władysława – Agnieszki – Piotr miał popaść w książęcą niełaskę. Władysław rozpoczął działania wojenne przeciw braciom w 1142.

Tymczasem coraz bardziej narastał konflikt pomiędzy Władysławem II a Piotrem Włostowicem. Skargi na Władysława i jego czyny wobec młodszych braci i podległych im dzielnic docierały do Piotra, aż ten wstawił się za uciemiężonymi. Postawa taka nie odpowiadała Władysławowi, domagającemu się jednoznacznego opowiedzenia się palatyna po którejś ze stron, tym bardziej, że coraz bardziej myślał o koncepcji całkowitego usunięcia przyrodnich braci z ich dzielnic. Piotr Włostowic stojący na straży przestrzegania statutu Krzywoustego oczywiście na takie rozwiązanie zgodzić się nie mógł (zwłaszcza, że po usunięciu juniorów nic już by nie stało na przeszkodzie, by pozbyć się również wszechwładnego wojewody). Czyn ten został potraktowany jako zdrada panującemu władcy.

Jeszcze w 1145 wydawało się, że do ostatecznych rozwiązań nie dojdzie, o czym świadczy fakt zaproszenia Władysława przez Piotra Włostowica na ślub córki, Beatrycze z Jaksą z Miechowa (lub jak niektórzy dowodzą Jaksą z Kopanicy). Na początku roku następnego książę senior uznał postępowanie Piotra za zdradę i polecił rycerzowi Dobkowi (Dobieszowi) uwięzić go. Dobek, wierny sługa Agnieszki, żony Władysława II sam zaoferował swoje usługi w tym niecnym czynie, majac na celu otrzymanie licznych włości należących do wojewody. Dobek przybył do dworu Włostowica na Ołbinie pod pozorem przekazania ważnych wiadomości od księcia. Nikt nie przeczuwał zdrady, więc komes zgodnie z dobrym obyczajem ugościł posła, polecił podać najlepsze wino i razem ucztowali do późnej nocy. Dobek poprosił Piotra, aby pozwolił mu się udać na spoczynek. Następnego dnia poseł wstał wcześniej i wraz ze swoimi ludźmi napadł na dwór, porwał wojewodę i osadził go w więzieniu. Pod licznymi namowami żony Agnieszki, która domagała się dla Włostowica kary śmierci - książę Władysław kazał Piotra oślepić, a jako oszczercę skazał go dodatkowo na obcięcie języka.

Po wykonaniu wyroku w kraju zaczęło wrzeć. Wojna domowa była nieunikniona. Wielu stronników Włostowica przeszło na stronę młodszych braci. Dodatkowym problemem było udanie się wygnanego Piotra Włostowica na Ruś, gdzie palatyn skutecznie zniechęcił miejscowych książąt do polityki swojego byłego władcy (przy czym nie musiał się starać zbyt intensywnie, gdyż Kijów w tym czasie również przeżywał przesilenie polityczne). Ostatecznie Władysław został pokonany i musiał uchodzić z Polski, stąd jego przydomek "Wygnaniec".

Po wygnaniu seniora, Piotr został przywrócony do łask i odzyskał majątek, ale wiek i kalectwo nie pozwalały mu na działalność polityczną. Legenda mówi, że w cudowny sposób odzyskał wzrok i mowę. Zmarł w 1153 roku, został pochowany obok żony w opactwie św. Wincentego na Ołbinie we Wrocławiu.

Nie ma już grobu Włostowiców. Opactwo zostało rozebrane przez protestantów pod pretekstem najazdu Turków, którzy mogli je wykorzystać jako fortecę podczas ewentualnego ataku na miasto. W tym czasie zniszczono również nagrobek Włostowiców, a ich czaszkami grano w kręgle. Ludzi, którzy dopuścili się tego, ukarano, ale o przyzwoitym pochówku dla Piotra i Marii już nikt nie pomyślał.

Na temat Piotra wiele pisano w późniejszych czasach, duchowieństwo nie zapomniało mu jego hojności na rzecz Kościoła, a że pisarzami byli głównie mnisi, jego sława przetrwała. Dziś znany jest głównie z legend, nie mniej fascynujących niż prawda. Piotr znany jest też z "Carmen Mauri". Ta mała czerwona książeczka, zawieszona na łańcuszku zaginęła w roku 1529 podczas rozbiórki Opactwa na Ołbinie.

Według legendy Piotr Włostowic (Włast) przybył z Danii i stąd nazwisko Dunin. Według hipotezy M. Cetwińskiego – Piotr miał rzekomo pochodzić z Rusi. Teraz jednak wiadomo, że jest to nieprawda, jak w pierwszym i drugim przypadku. W rzeczywistości Piotr Włostowic pochodził z rodu śląskiego ("alti sanguinis princeps"), który z dawna miał majętności w okolicach Wrocławia. Świadczy o tym imię jego ojca – Włast, które to można wywnioskować z patrominika (imienia, przydomka, nazwiska pochodzącego od imienia ojca) Włostowic. Imię ojca tego wielmoży przekazał mistrz Wincenty Kadłubek, nazywając Piotra - Vlostides.

Wiemy również, że Piotr Włostowic nie używał nazwiska Dunin, ani nie posługiwał się herbem Łabędź, dopiero w XIV w. potomkowie Piotra zaczęli się nazywać Duninami (co najprawdopodobniej pochodziło od przekręcenia łacińskiej wersji imienia Dominik – Domin – Donin – Dunin). Trafiło to na podatny grunt wobec rodzącej się równocześnie legendy o duńskim pochodzeniu. O przybyciu Piotra z Danii pisze Janko z Czarnkowa w Kronice Wielkopolskiej. Opowieść tą przyjął również Jan Długosz w swoich Rocznikach.

Już w XVII wieku historycy duńscy zakwestionowali opowieść Długosza wskazując, że żadne ze źródeł duńskich nie potwierdza jakoby w XII wieku władca duński został zamordowany przez brata. W XVIII wieku historyk Adam Naruszewicz uznał opowieść o wyprawie duńskiej Krzywoustego za legendę, absolutnie nieprawdziwą. Sprawę pochodzenia Piotra definitywnie rozstrzyga bulla papieża Celestyna III z 9 kwietnia 1193 zatwierdzająca posiadłość opactwa NMP na Piasku. Bulla ta stwierdza, że opactwo otrzymało od Piotra dziesięciny z posiadłości, które prawnie odziedziczył po ojcu i dziadku. Tak więc co najmniej od dwóch pokoleń przodkowie Piotra mieli majętności w okolicach Wrocławia.

Jest, więc pewne, że protoplastą rodu (zwanego później rodem Łabędziów) był Piotr syn Włosta, nie z Danii, ale z Ołbina. Pewne jest zatem rodzime, śląskie pochodzenie rodu Duninów. Natomiast jest bardzo prawdopodobne, że w Danii przebywał i działał w czasie walk o tron Piotr Krystynowicz i jego można byłoby nazwać "Duńczykiem". Czyny tego drugiego Piotra, któremu ród Duninów zawdzięcza nazwisko i herb zostały następnie przypisane Piotrowi Włostowicowi z Ołbina.

Дунины — польский дворянский род герба Лебедь.

Герб Дуниных ОГ 7-168 Польская фамилия Дунин берет свое начало с XII века с Петра Дунина (сына Вильгельма Швено, датского дворянина при дворе Эрика Тёмного, женатого на датской принцессе). Пётр Дунин приехал в Галицкую Русь служить Перемышльскому князю Володарю в 1124 г., позже служил польскому королю Болеславу Кривоустому пфальцграфом Польши и кастеляном города Вроцлава (Силезия). Многие потомки его были воеводами и кастелянами и приняли добавочные прозвища: Дунин-Борковских, Бржезинских, Вонсовичей, Жуковских, Карвицких, Лабендзких, Марцинкевичей, Раецких, Сленских, Сульгостовских.

Одна ветвь Дуниных поступила в русское подданство после присоединения Смоленска (1655). Другая, происходящая от Николая, кастеляна Поланецкого (1680), переселилась в Россию в 1702 году. Из этой ветви Иван Петрович Дунин был в 1795 году генерал-аншефом (Гербовник, VII, 168 и XI, 40).

«Швено» — вариант слова «лебедь» по-датски. Все потомки Дуниных имеют родовой герб Лебедя. Фамилия «Дунин» происходит от польского слова «дунский», то есть «датский». Герб рода Дуниных внесён в Часть 7 Общего гербовника дворянских родов Всероссийской империи, стр. 168. Герб рода Дуниных-Борковских внесен в Часть 9 Общего гербовника дворянских родов Всероссийской империи, стр. 9.

• http://forum.vgd.ru/post/349/27936/p927983.htm

НС 1141 - 1157, Чер 1154 - 1155, 1157 - 1164

Жену-половчанку князю Святославу выбрал не он сам, а Великий князь Киевский Владимир Мономах. Таким образом он несколькими династическими браками скрепил мир с половцами, который, впрочем, вскоре был нарушен.[6]

Европейские монархи считали великой честью породниться с Мономахом. Его внучка стала женой норвежского короля Сигурда (в Норвегии ее назвали Малфрид). Вскоре она потеряла мужа, но русские княжны были слишком завидной партией. К ней сразу же посватался король Дании Эрик, и Малфрид сменила норвежскую корону на датскую. Другая внучка Мономаха, Ирина-Ингеборг вышла замуж датского принца Канута Святого. Он занял престол в соседнем государстве славян-ободритов, стал их королем. А его супруга, как сообщают датские хроники, прославилась своей мудростью, была во всех делах советницей мужа.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=47

Patrom:Needsources Source: Garland Elizabeth Corse DeCourcy's database http://worldconnect.rootsweb.com/cgi-bin/igm.cgi?db=gdecourcy

In 2005 a study by Professor of Human Genetics Bryan Sykes of Oxford led to the conclusion that Somerled has possibly 500,000 living descendants - making him the second most common currently-known ancestor after Genghis Khan.

Великий князь Киевский 15/02/1171 - 10/05/1171 Великий князь Киевский мар 1167 - май 1167

Предположительно в 1164 году стал князем Курским. Участник походов на половцев 1167 года под руководством Мстислава Изяславича, 1184 и 1185 годов под руководством старшего брата Игоря Новгород-Северского, на Всеволода Большое Гнездо в 1180 году. Один из героев «Слова о полку Игореве».

Князь Владимиро-Волынский 1151 - 1154 Князь Полоцкий 1132 - 1132 Князь Псковский 1138 - 1140

• http://www.magister.msk.ru/library/history/solov/solv02p4.htm

Утверждение Ростислава Мстиславича в Киеве не остановило войну с Изяславом. Летом 1159 г. последний навел половцев на смоленские земли и те «много зла сотвориша, взяша душ более тмы (10 тыс. человек), а иные изсекоша». В 1161 г. смоленские князья совершили поход на Вщиж. Лишь вмешательство Андрея Боголюбского примирило враждующих князей. В то же время Ростислав заключил мир со Святославом Северским и с союзниками черниговских князей половцами, эти договоры были скреплены брачным союзом. В 1162 г. сын Ростислава Рюрик женился на дочери половецкого хана Белука, позже дочь смоленского князя вышла замуж за Олега Северского.

• http://lib.rus.ec/b/178816/read

Витебский (1165-1167), Вышгородский (1167-1180), Смоленский (1180-1197)

Как известно, битва при Гастингсе произошла 14 октября 1066 года. В ней был убит король Гарольд II, который правил меньше года. И его полузаконные дети пытались восстановить англо-саксонское владычество, но неудачно. А дочь Гита после долгих скитаний оказалась при дворе короля Дании Свена II Эстридсона, который был женат на дочери Ярослава Мудрого Елизавете Ярославне. И та сосватала ей в женихи своего племянника, Владимира, по прозвищу Мономах. И так пошли великие русские князья.

Так вот, Александр Сергеевич Пушкин произошел от правнука Мономаха Давида Ростиславовича, а от его брата Романа Ростиславовича - Гернеты и Рауши. И в 22-м поколении от Ростислава оказались рядом сразу три Александра: Александр Сергеевич Пушкин, Александр Христофорович Гернет, мой прадед по матери, и Александр Трофимович фон Траубенберг, мой прадед по отцу. Получается, что я двадцатидвухъюродный правнук Пушкина.

• http://www.vppress.ru/stories/3691/

Patrom:Needsources Source: Garland Elizabeth Corse DeCourcy's database http://worldconnect.rootsweb.com/cgi-bin/igm.cgi?db=gdecourcy

Il fut le plus jeune fils d'Andreï Iourievitch Bogolioubski.
Le surnom Iouri Bogolioubski, auquel fait souvent référence la littérature moderne, fut absent des sources.

1185, il arriva en Géorgie à la demande du conseil d’État (Darbazi) qui souhaitait un mari pour Tamar.
1187/1188, lorsque son mariage prit fin, selon le chroniqueur géorgien à la suite des atrocités qu'il commit, il devint l'ennemi de Tamar.
1192, avec une grande armée grecque, il se déplaça de Constantinople en Géorgie pour reprendre le trône perdu. Ses partisans occupèrent Koutaïssi et il fut couronné comme roi de Géorgie au palais royal de Geguti par Vardan I ou II Dadiani. Ses partisans attaquèrent la ville de Gori, mais néanmoins la rébellion fut réprimée.

• http://papacoma.narod.ru/articles/rabinovich_berladniki.htm

Можливо один з перших провідників берладників, попередників козаків.

Звениг 1129-45, Галич 1145

З 1145 р. з'являється в межиріччі Дністра й Дунаю. Отримав прізвисько "Берладник". Частина істориків вважає, що він княжив у місті Берладі (сучасне місто Бирлад у Румунії), що стоїть на однойменній річці, яка впадає до притоки Дунаю Серета. Служив з власною дружиною як найманець (князь-ізгой) при дворах багатьох князів: київського, чернігівського, смоленського, суздальського. Домагаючись галицького престолу, очолив дунайську вольницю "берладників" (в розумінні літописців: голодранців, волоцюг, розбійників). Загинув у Греції у м. Салуні. За даними сучасників, був отруєний агентом галицького князя Ярослава Осмомисла.

Втративши вотчину, Звенигородське князівство, Іван Берладник зі своєю дружиною служив різним князям, інколи починаючи власні авантюри. Тому він був постійним джерелом хвилювання не тільки для галицьких князів, але і для сусідів. Допомагаючи зятю, великий князь Київський і Суздальський Юрій Довгорукий в 1156 році захопив князя Івана Берладника і посадив до суздальської в'язниці, а потім, бажаючи зробити Ярославу подарунок, відправив його до Галича.

Але проти видачі Берладника виступила частина князів, яких підтримав митрополит Київський Костянтин І і всі ігумени. "Гріх тобі є (князь Юрій Довгорукий), - говорив митрополит, - цілувавши йому хреста, ти держиш (його) в такій біді і навіть іще хочеш видати на вбивство".

Юрій Довгорукий змінив своє рішення та наказав відправити Берладника назад в Суздаль. На зворотному шляху полоненого відбив Чернігівський князь (через рік - великий князь Київський) Ізяслав Давидович, до якого Іван Ростиславич пішов на службу. Він керував княжою дружиною та підтримував зв'язки з опозицією в Галицькому князівстві.

Поки Берладник був на волі, Ярослав не міг спати спокійно. Тому в 1158 році він направив до Києва небачене до того часу посольство, до якого входили поляки, угорці та представники сусідніх князівств, з вимогою видати князя Івана Ростиславича. Як повідомляє літопис, Ярослав "підмовив всіх князів руських, короля угорського, польських князів, щоб були йому помічниками на Івана".

Сьогодні важко визначити, чому стільки правителів погодилися на участь власних підданих в цьому посольстві. Можливо, тут зіграли роль особисті зв'язки Осмомисла або власні цілі сусідів, для яких вольниця Івана Берладника являла небезпеку, або багаті подарунки, або щось інше.

Великий князь Київський і Чернігівський Ізяслав Давидович відмовився видати Берладника. Але коли посли відбули додому, а князі стали готувати дружини, щоб силою вирішити цю проблему, Ізяслав дав зрозуміти князю Івану, що тому буде безпечніше піти. Берладник втік на Дунай, де зібрав під свої знамена великий загін.

Як пише літописець, "Іван же став у містах Подунайських, і прийшло до нього половців багато, і берладників у нього скупчилося 6000". З ними він обложив даниною рибальські поселення, контролював торгівлю на Дунаї, захопив декілька міст і навіть заволодів торговим портом Олешшям на Дніпрі. Коли Берладник обложив галицьке місто Ушицю з сильним гарнізоном, то, як розповідає літопис, "смерди вилізли через стіну до Івана, і перебігло їх до нього триста чоловік".

Між тим київський Ізяслав і галицький Ярослав зі своїми союзниками в 1158 р. (за іншими даними 1159 р.) почали міжусобну війну. Ярослав пішов до Києва. Ізяслав повернув до себе на службу Берладника і покликав на допомогу степняків-берендеїв та половців хана Вашкорда.

Спочатку Ізяслав перемагав. Він узяв в облогу Ярослава і його союзників у Бєлгородської фортеці. Але в Ярослава гарно працювала розвідка. Він знав, що берендеї незадоволені тією сумою грошей, що їм пообіцяли за участь у військових діях на стороні Ізяслава київського, і вирішив зіграти на цьому. Ярослав запропонував більшу суму, і кіннота берендеїв перейшла на його бік. Він відбив наступ київських полків і сам перейшов в наступ.

Ізяслав війну програв і невдовзі загинув. Іван Берладник втік до Візантії, з якою в Ярослава Осмомисла були налагоджені добрі відносини. Тітка Ярослава - Ірина Володарева була дружиною двоюрідного брата імператора Ісаака Комніна.

У 1161 році (за іншими даними 1162 р.) у візантійському містечку Салуні князь Іван Ростиславич Берладник загинув від руки підісланого Ярославом вбивці.

• http://pidruchniki.com.ua/00000000/kulturologiya/galichina_chasiv_knyazya_yaroslava_osmomisla

Родился в 1166 году, участвовал в походах на половцев весной и летом 1183 года. В 1185 году после поражения войска, возглавляемого Игорем Святославичем, попал в плен. Дальнейшая судьба неясна. По некоторым предположениям он умер в 1186 году в плену, по другой версии вернулся на Русь и был Курским князем c 1196 года, после смерти Всеволода Святославича. По гипотезе писателя А. М. Домнина, Святослав был автором «Слова о полку Игореве».

З малих років брав участь у походах на половців (в 1183 і 1185 роках). 1185 року потрапив разом з Ігорем до половецького полону, де одружився з дочкою хана Кончака. Повернувся з дружиною на Русь у 1188 році. Княжив у місті Путивль.

У 1206 році разом із київським князем Рюриком Ростиславичем та чернігівськими князями взяв участь у поході на Галич, що не приніс успіху. Натомість галицькі бояри запросили Володимира Ігоровича з братами княжити в їхній землі. В другій половині 1206 року сів у Галичі, а в серпні 1206 року допоміг Всеволоду Святославичу Чермному сісти в Києві. Через незгоди з братами залишив Галич і вернувся до Путивля.

Близько 1210 року знову подався до Галича і сів на престол. Щоб позбавитися боярської опіки, почав масові страти бояр. Останні втекли до Угорщини і привели угорське військо. Брати Ігоревичі були схоплені й прилюдно повішені в Галичі. З Галицько-Волинського літопису не ясно, чи й Володимир Ігорович зазнав такої долі (літопис сповіщає про страту його братів Романа, Святослава і Ростислава) — розповідається лише про його втечу з Галича у вересні 1211 року. Більше про нього не згадується.

Апрель 10, 1211: В возрасте 22 лет женился на Агате, от неё имел детей Всеволод и Владимир

• http://rusgenealog.ru/index.php?id=gen_table&table_id=gen_rk_7_3

После смерти отца принимал участие в борьбе своих старших братьев, Константина и Юрия, за великокняжеский стол, держа сторону второго (1212—1213).

В 1226 году вместе со старшим братом Святославом возглавлял удачный поход владимирских войск на мордву.

• http://www.litmir.net/br/?b=180728&p=122

Правнук Ярослава Мудрого Всеволод Ольгович (+1146) 1144 р. заснував у Каневі церкву св.Юрія, тоді вперше місто згадується у літописі. Його батьки - Олег Святославович, відомий у "Слові про Ігорів похід" як Гореславич, мати грекиня Феофано Музалок. Старший син Святослав після смерті дружини, половецької княжни Марії, об'єднав руські полки і саме з Канева виступив проти половців. Його син Гліб Святославович у 1182 р. одружується з дочкою великого князя Рюрика Ростиславовича Анастасією і стає у 1182-90 рр. удільним князем канівським. Цей шлюб скріпив мир у боротьбі за Київ між батьками подружжя. У 1192 р. Святослав "со сватом своим Рюриком... стояша у Канева все лето стерегучи земли русские". Дочка Евфимія Глібівна виходить за Олексія, сина візантійського імператора, закріпивши таким чином зовнішньо-політичний вплив руских князів.

• http://www.kanivrada.com.ua/istorsut.htm

Предположительно, участвовал в битве на Калке (1223, в числе участников упомянуты куряне, трубчане, путивльцы). Уцелел, как и его ближайшие родственники Олег Курский и Изяслав Путивльский.

Святослав ездил в Новгородскую землю в период борьбы Михаила Черниговского против Ярослава Переяславского за новгородское княжение, встречался с представителями оппозиционной боярской партии во Пскове, но безуспешно: Новгород закрепился за владимирскими князьями.