Степан Тисовський g. 1879 a. a. 15 Gwengolo 1923

Eus Rodovid BR

Darvoudoù

1879 ganedigezh: Львів, Австро-Угорщина

15 Gwengolo 1923 marvidigezh: Львів

Notennoù

Спершу низький дім при Личаківській вулиці, скісна напроти військового ґарнізонового шпиталя, звідки майже щодня виходили похорони під звуки жалібних маршів військової орхестри, перебудовано пізніше на двоповерхову камяницю. При цім то домі, де народився Степан, було спочатку велике подвір’я зо старим каштаном, по середині. Були тут також стовпи з гойданкою і дручком до руханки, на якому Степан та його ровесники виконували нераз досить трудні вправи. На подвір’ї були лавки, на яких в літі засідали мешканці дому на балачку, при чому діти й молодь бавилися кожний на свій спосіб. Маленького Степана, відтак ґімназиста всі сусіди, головно власничка дому дуже любили, а то й шанували, як дуже серіозного молодця. Для дітей він був зразком доброго поведення й поваги, що будила пошану й послух. У вечірньому сумерку, бувало, Степан збирав дітей під деревом і оповідав різні історії з того, що сам читав. Таке оповідання тігнулося нераз кілька вечорів, як прим., зміст повісти Александра Діма “Монте Крісто”. Діти нетерпеливо очікували все сумерку, завчасу засідали на вигідних місцях під деревом на горбку, щоб не стратити нічого з оповідання. У школі були професори, що Степана дуже любили, як професор Калитовський, з яким Степан завжди ходив на ховзанку, де оба студіювали різні фігури на льоді, але бували знову такі, що не любили Степана, що він завжди ходив дуже чисто вбраний, значить, виглядав “панинчакувато”. Цього не любив м. и. професор природи Верхратський, щоб його вкінці якось приєднати, спрепарував Степан для його шкільного ґабінету великого рака на дошці, якого довго сушив у печі, щоб не воняв у хаті.

Степан був відзначаючим учнем. Був у нього визначний талан до рисунків, так, що якийсь час учився рисунків приватно в учителя Млодніцкого. Теж і письмо в нього було каліграфічне, мав теж талан до музики. Учився гри на скрипці в старого вчителя-німця і робив гарні поступи, лиш не мав багато терпеливости й бувало сам на себе лютився, коли не міг досить скоро виграти якоїсь нотки так, як того хотів. Мав він теж зручну руку до різних майстерств, а все виконував прецизно й гарно. Був дуже вимагаючим що до чистоти, краси й такту в поведенні. Діти це знали й боялися чимбудь його розгнівити. Ніхто не посмів навіть у розмовах зажартувати з нього. Вдома Степан, найстарший з поміж 4-ро дітей наче заступав батька, а то й маму. Він остро стеріг доброго виховання молодшої рідні, помагав у науці, повчав при забаві, бувало й мив, убирав і наглядав, щоб діти виглядали дбайливо.

Трапилося, що в сусідстві за стіною померла дівчина, дочка сторожа дому. Степан заслонив вікна й не позволив дітям з пустої цікавости приглядатися похоронам і розпачаючій родині. В його прияві не було можна вжити негарного, грубого, а вже ніяк неприличного слова. Це взагалі не було вдома в звичаю, хиба що котре з молодших рідні приносило таке слово від товаришів забави на подвір’ю, не розуміючи його значення. Виховного авторитету не признавав тільки молодший його брат, мабуть, із зависти любив йому робити наперекір. З того приводу приходило в роках біля матури Степана нераз до гострих суперечок обох братів. Степан був звичайно амбітний, держався завжди правил чемности, але сильно реаґував на все, що його обиджало особисто, або що противилося справедливості. Це пізніше часто рішало про його службу.

Степан мав різні зацікавлення. Любив руханку, спорт, ховзанку, ситківку (теніс), їзду верхом, фехтунок, світлення, мандрівництво, далі грав шахи, знав мови німецьку, французьку, читав багато творів із різних ділянок і про різні справи мав свою гадку. Чого сам учився, любив учити свого наймолодшого брата. До всього любив мати підручники, щоб знати теорію (ховзанка, шахівництво, світлення тощо).

Після матури в Академічній ґімназії у Львові був Степан асентерований до війська з правом зголоситися до служби після закінчення університетських студій. Степан покінчив правничі студії в правильному часі й радо вступив до військової служби як т. зв. “однорічний охотник”. На військову дисципліну ніколи не нарікав, наче б військо було його живлом. У зразково вшитому й завжди наче новому військовому однострою чувся замітно добре. Старшини хвалили собі його військову поставу й відносилися до нього по товариськи. Після вдачного кінцевого іспиту був іменований підпоручником. Тому, що мав покінчені правничі студії, скористав із права лишитися на шість літ служби в військовому судівництві за стипендією австрійського міністерства війни, після якого то часу міг рішитися: остатися в війську або перейти до цивільного судівництва. Це було біля 1900 р. Після осібного військово-судейського іспиту залишився Степан при авдиторіяті в ступні підпоручника, а далі капітана. Службу авдітора відбував коротко у Львові, відтак довше в тодішній воєнній пристані Поля в Істрїї, далі в Перемишлі, вкінці знову у Львові.

З Львова пішов у І-у Світову війну з австрійською армією. Небавом одержав ступінь майора авдітора і як такий провадив судом. У часі війни була це дуже відповідальна і через діяння воєнних законів дуже прикра служба. Як головний суддя Степан мав часте до діла з справами шпіонажі. Вірний своїм принципам справедливости не піддавався жахливій тоді психозі приписування всі невдачі “москвофільським шпіонам”, через те не спішився з видаванням засудів без докладного розслідження справи. В час, коли інші польові суди, головно мадярські, безпардонно вішали кождого підозрілого о шпіонажу та хочби тільки задененціонованого, Степан хиба виїмково й дуже обережно послуговувався воєнним законом в суперечності до суворої опінії двох інших, йому приділених суддів.

Між іншими мав щастя попасти під його суддейську руку колишній його таки катехит української ґімназії, от. Дорожинський, якого приловлено, як утікав перед наступаючими на Галичину москалями пішки, через Карпати на Мадярщину. Йому неминуче грозила під іншим польовим судом кара смерти, як тисячам іншим українцям, яких загально тоді вважали москофілами і зрадниками. Степан провірив всі ніби то докази зради, виказав у протоколі їх нестійкість, звільнив підсудного від вини і кари, тихцем дав на дорогу гроші й відпустив на волю. Б. п. от. Дорожинський прославляв відтак Степана, як свого вибавника від смерти і взяв участь у його похоронах. Але за це пішов донос на Степана до міністерства війни у Відні за його лагідність. Степана візвано до оправдання. Степан не злякався важкої небезпеки й відповідальности у воєнний час, зголосився самопевно в міністерстві й вияснив безглуздну нагінку польових судів на безвинних людей, яких мови німецькі й мадярські судді з правила не розуміли, але теж і не завдавали собі труду зрозуміти, що говорили підсудні на свою оборону, міністерство признало виводи Степана правильними, але стягнули .його з фронту і приділили його до служби при львівських ґарнізонових тюрмах.

Тут застав Степана 1918-ий рік і славний 1 листопада. Звістка про переворот дійшла й до в’язнів у тюрмі, що підлягала судові, що містився при вулиці Міцкевіча біля соймового будинку, де саме урядував Степан. Інші урядовці, вже були не прийшли того дня до служби так, що він остався сам у кімнатах уряду, донесено йому, що в’язні піднесли бунт й хочуть розбити браму тюрми, щоб вийти на волю. Ці в’язні це були вояки або різні злочинці. Вони рвалися на волю, що б користати з замішання в місті. Степан уважав своїм обов’язком спинити цей наступ злочинної фалянґи. Сам пішов до тюрми, де сторожа з трудом і страхом за своє життя ще не піддавалася щораз настирливішим домаганням в’язнів отворити браму. Степан застав частину в’язнів уже на подвір’ї. Повитав його, представника військової влади гамір, невдоволення і загрозливі міни вже певних себе представників темного світу.

З урядовою поставою майора провірив Степан частину розбитих уже келій, наказав спокій, а відтак, вислухавши вже трохи примирених провідників провідників бунту, почав з підвищеного місця промовляти до в’язнів, переконуючи їх, що краще їм покищо остати під опікою нової влади в безпечному приюті з забезпеченням достави поживи, чим тинятися по обстрілюваних улицях. Того рода аргументи якось промовили до переконання в’язнів, очевидно з обіцянкою, що небавом будуть звільнені з тюрми, так що вони добровільно вернулися до своїх келій. Зрозуміло, що ця забезпека діяла тільки короткий час, доки сторожа, вичікуючи наказу, сама отворивши брами, не вивтікала домів. Степан залишився ще був в уряді, щоб не допустити до грабежі збруї, машин до писання і т. п., переконаний, що небавом з’явиться хтось із української влади обняти залишений військовий об’єкт, післав ще й вістку до команди міста, щоб перейняла цінні військові речі. В обігову пору позамикав бюра докладно й відійшов, щоб очевидно небавом, уже не могти вернутися в оцю вже сильно обстрілювану частину українсько-польського фронту. З мешкання при вулиці 29-го Листопада вже по короткім часі не міг видістатися на вулицю, яку зайняли були ворожі стійки й нікого не перепускали. По вістях, що з розмов можна було вислухати, рахував Степан, що польська ворохобня небавом закінчиться, бо цілій польській частині міста грозив голод. Розпачливе розчарування огорнуло Степана, коли прийшла вістка, що українці заключили перемир’я саме в хвилі, коли поляки вже задумували піддатися.

Після того, як поляки обняли владу, Степан, скинув мундур, що його досі носив, убрався в останки якогось то цивільного одягу й остався безробітним. Бувший джура військовий Степана довідався, де він мешкає, і прийшов відвідати свого майора, якого дуже шанував за його людяність у відношеннях до підвладних і при зберіганні військової дисципліни. Тому джурі Степан дарував при пращанні всі свої військові речі, хоч деякі були тоді великої вартости, деякі міг і сам уживати, бо опинився без нічого. До поляків Степан відносився ворожо, не як до польського народу, лиш до забріханости польської політики, їх урядів. Польську побіду над українцями вважав нечесною, бо осягнено її зломанням перемир’я. Ізза того свого наставлення не дався намовити своїм бувшим товаришам із війська, полякам, щоб вступити до польського авдиторіяту в тій самій ранзі, з платнею того самого ступня.

Зайнявся тоді веденням хати і чим лиш міг улекшував роботу матері, літом і зимою в тій же самій легкій пелерині ходив до міста на закупи харчів. На торзі знали його всі перекупки, яким не давався чимбудь збути. В хаті спав цілу зиму в нетопленій кімнаті, щоб собою не прибільшувати коштів. Для себе не жадав, ні просив ніяких підмог, для себе не купував нічого, перестав курити, дбав лиш про здоров’я і вигоду матері. Терпів на недугу серця, але не брався лікуватися. Знав, що вже не багато йому життя й що похорони будуть коштувати, то в завіщанні, яке несподівано, бо всі знали, що він не має чимсь розпоряджати, щойно по похоронах найдено в нічному столику, домагався, щоб в одного пароха, Степана шкільного товариша, попрохати сільського воза, тіло завинути, в якесь непридатне вже простирало й упросити того ж самого пароха, щоб даром його похоронив. Усе без ніяких коштів, без ніякої втрати. Так і жив найменшим коштом інших. Не було в ньому ні крихітки егоїзму, зате альтруїзм виходив у нього цілком природньо, без штучного сентименту. Не узнавав ніяких “своїх” днів, якихсь ім’янин, чи уродин, не очікував ніяких побажань для себе, ґратуляцій і т. п. Зате любив роздавати свої речі, які часом і потребував сам, а які купував, доки міг в найліпшому ґатунку. Уживаючи їх наче тямив, що прийдеться їх дати комусь іншому, так педантично щадив їх.

Mammennoù

1. ↑ http://www.plast.org.ua/about/history/founders/drotsttysovskyj -

Eus an dud-kozh d'ar vugale-vihan