Іван Михайлович Вербицький g. 16 Mae 1961 a. a. 17 Gwengolo 1997
Ur pennad tennet eus Rodovid BR, ar c'helc'hgeriadur digor.
| Lignez | Вербицькі |
| Reizh | gourel |
| Anv a-bezh d'ar c'hanedigezh | Іван Михайлович Вербицький |
| Kerent | |
Darvoudoù
16 Mae 1961 ganedigezh: Шипівці, Заліщицький район, Тернопільська область, УРСР, СРСР
bugel: ♀ Олена Іванівна Вербицька [Вербицькі]
bugel: ♀ Юлія Іванівна Вербицька [Вербицькі]
eured: ♀ Людмила ? (Вербицька) [?]
17 Gwengolo 1997 marvidigezh:
Notennoù
|
Вербіцький Іван Михайлович. Народився 1961 року 16 травня в с. Шипівці Заліщицького району Тернопільської області в родині хлібороба Вербіцького Михайла Тимковича, мати фельдшер - акушер, працювала зав ФАПом.
З 1968 по 1977 рр. навчався у Шипівській восьмирічній школі. У 1978 р. закінчив Товстенську середню школу.
1980 р. закінчив навчання в Чернівецькому ПТУ, де здобув спеціальність електромонтера.
У 1980 році, восени, був призваний в армію. Півроку прослужив в м. Ашхабаді (Узбекистан), а потім продовжив служити в Афганістані. Повернувся із служби додому в 1982 році.
В 1983 році вступив на навчання в Тернопільський медичний інститут. В 1989 році закінчив медичний інститут за спеціальністю "дитячий невропатолог", залишився працювати в м. Тернополі.
В 1985 році в подружжя народилася дочка Юля, у 1988 році - дочка Оленка.
Вербіцький Іван захворів на хронічну ниркову недостатність. Помер 17 вересня 1997 року.
...
Спогади матері Вербіцької Тетяни Михайлівни про сина.
Коли Іван повернувся із Афганістану, його мрією було закінчити медичний інститут і добровільно працювати в Афганістані - лікувати дітей, бо вони були там недоглянуті, хворі, їм ніхто не робив ніяких прививок.
Закінчив медичний інститут, коли наші війська вже виводили з Афганістану. Працював у м. Тернополі лікарем - педіатром. Іван дуже любив дітей. Він був дуже хорошою людиною, розумною, ввічливою, доброзичливою.
Ще в Афганістані захворів на хворобу Боткіна. Його відправили в м. Ташкент на лікування у військовий госпіталь. Там пробув п'ять тижнів, після чого ще повернувся на службу в Афганістан.
Вербіцький Іван Михайлович був сержантом, зі своєю частиною охороняв міст, який з'єднував Радянський Союз із столицею Афганістану Кабулом. Це було їхнім головним завданням.
Жили солдати в землянках. Їх брали на гарячі точки, де проходили сутички з афганцями. З таких сутичок мало хто повернувся живим. До своєї землянки, до своїх товаришів добиралися через гори. Одного разу в такій сутичці залишилися живими Вербіцький Іван і ще один офіцер. Не залишилося набоїв, лише кожен для себе приберіг по гранаті. До них наближалися душмани. Побратими по зброї обнялися, прощаючись із життям. І тут помітили радянський літак, який, стріляючи по душманах, врятував солдатів від смерті. Втомлені, але живі, повернулися того разу вони до своєї землянки.
Син розповідав про випадок, коли він ішов перевіряти пост, пробираючись тихо і обережно, побачив солдата, який стояв на посту, клякнувши на коліна і схиливши голову до землі, а його автомат лежав поруч. Іван подумав, що солдат мертвий. Коли підійшов ближче і торкнувся до нього, то солдат прокинувся. Він був дуже виснажений і тому придрімав, чого робити не можна було. За це солдат був покараний.
Бувало таке, що їх годували весь місяць лише капустою про спеці t 60°С. Купатись не можна було, бо усюди були душмани. А це було небезпечно. З місцевими жителями наші солдати дружили.
+ + +
Упокой, Боже, козака Твого Івана і учини його в раю, де лики святих, Господи, і праведники сіяють яко світила; усопші козаки Твої упокой, презираючи їх всі согрєшенія
Eus an dud-kozh d'ar vugale-vihan
