Микола Михайлович Гончаренко g. 11 Eost 1920 a. a. 7 Genver 2013 - Taolenn an diskennidi

ganedigezh: 11 Eost 1920, Село Княжичі, Броварський район, Київська область, УСРР
eured: <1> ♀ Ольга Іванівна Строкач [Строкачі з Плоского] g. 19 C'hwevrer 1926 a. a. 8 Ebrel 2009
kristenadur: >11 Eost 1920, Село Княжичі, Броварський район, Київська область, УСРР
marvidigezh: 7 Genver 2013, Село Княжичі, Броварський район, Київська область, Україна

Народився і виріс у селі Княжичі, у звичайній сільській сім'ї. Зі старого православного християнського трудового козачого сільського роду, нащадок реєстрових християн і реєстрових козаків сіл Остерського повіту Чернігівської губернії Російської імперії. В силу свого походження, виховання і життєвого шляху мав відношення і отже може розглядатись як типовий представник народної світоглядної традиції козацтва, вільних людей по волі Божій, а не царській чи панській, людей вільної України і святої Русі, зокрема традиції червоного козацтва, людей Сонця Правди, Сонця Красного, трудових козаків і робочих християн, яка надзвичайно яскраво і багатогранно проявила себе на Подніпров'ї, Україні, східній Європі і Великій Росії у 19-20 століттях. Громадянин Української Держави, в т.ч. у складі Радянського Союзу, Сполучених Радянських Держав.

В 1920-1930х рр. був свідком репресій, насильницького розкуркулення, колективізації і голоду нею спричиненого, які проводились під гаслами боротьби за комунізм, комунальне народовладдя під червоними прапорами. Разом з тим, як багато молоді того часу щиро вірив у те, що ідеї комунального народовладдя для всіх вільних людей по волі Божій, а не царській чи панській, а не лише для обраних врешті решт переможуть і на батьківщині і в усьому світі.

В 1929-1930х рр. Микола разом з сім'єю пережив розкуркулення. Батьки вступили до колгоспу, згодом батько працював у селі фельдшером.

В 1932-1933 рр. разом з сім'єю, родичами, односельцями і всією країною переживав голодовку, спричинену насильницькою колективізацією і беззаконням людей при владі. Становище сім'ї полегшувало те, що розкуркулення і вступ до колгоспу відбулися до голодовки, а також те, що сім'ї допомагали продуктами старші сестри Миколи, які в тих умовах змушені були виїхати на певний час на заробітки в Російську Республіку. Микола разом з братом Іваном саме ходив до школи у початкові класи і коли дізнався, що від голоду страждає їхня вчителька і її родина розповів про це батькам і вони в міру своїх скромних можливостей інколи допомагали продуктами, за що вчителька була вдячна.

Закінчив заочно Інститут сільського господарства в Києві.

З 1959 року працював зоотехніком-селекціонером у радгоспі імені М.Щорса в рідному селі.

Він професійно вів картотеку корів. Доярки згадували, що Микола Михайлович любив свою роботу, до кожної корови ставився майже як до людини - знав родовід, таким чином слідкуючи за селекцією.

За часу його роботи у радгоспі суттєво виросли деякі показники роботи, наприклад удої молока. Так у 1959 році кожна корова в середньому давала по 2300 кг молока, а в 1980 - 4175 кг.

Мав нагороди і подяки від дирекції радгоспу. Нагороджений почесною грамотою "За достигнутые успехи в выполнении социалистических обязательств по достойной встрече 60-летия Великой Октябрьской социалистической революции".

Головним комітетом ВДНГ нагороджений дипломом III ступеня "За успіхи в економічному і соціальному розвитку України" (1980 р.)

Був ініціатором заміни племінного стада корів на чорнорябу породу.

Продовжував працювати у радгоспі на протязі тривалого часу навіть після виходу на пенсію.

За родинними спогадами, коли разом з братом Іваном в 1930-х вступав у комсомол, батько їм дав наступне напутствіє: "- В комсомол ідіть, часи зараз такі. але за Бога не забувайте".

Захоплюючись ідеями комунального народовладдя під червоними прапорами і перспективами, які вони відкривали для розвитку господарства країни вирішив присвятити своє життя сільському господарству. Поступив і навчався у сільськогосподарському технікумі в Боярці, потім у сільськогосподарській академії. Працював на різних посадах, в т.ч. провідним зоотехніком у радгоспі в селі Княжичі, сучасною мовою можна так сказати входив у "раду директорів і провідних спеціалістів" цього підприємства. Судячи зі спогадів співробітників був сумлінний працівник і розумний керівник, якій вмів співпрацювати з людьми по-людські.

Все своє життя в міру сил і вільного часу займався самоосвітою, багато читав, цікавився різними питаннями життя суспільства і світобудови. Мав багато різних інтересів. Серед іншого цікавився наукою, літературою, бджільництвом і т.д.

В 1950-1980х рр. цікавився суспільно-політичним життям, спілкувався з керівництвом підприємства, часом також керівництвом сільського і районного рівнів. Немало читав на цю тематику, в т.ч. досить серйозно ставився до і роздумував над питаннями комунального народовладдя і розвитку країни і суспільства, вчитувався в т.ч. у матеріали з'їздів партій, на відміну від багатьох його односельців і сучасників, радянських громадян, які до цих питань вже тоді ставилися дуже скептично і лише удавали, що це їх цікавить. Одного разу отримавши зарплату навіть купив і приніс додому великий портрет Володимира Леніна, всесвітньовідомого вождя і популяризатора ідей комунального народовладдя, пам'ять якого тоді прийнято було широко шанувати в усіх країнах Радянського Союзу, що однак викликало деякий подив і несприйняття жінки і дітей.

В сім'ї, серед рідних і односельців вважався людиною чесною, порядною і безкорисливою, що проявлялось зокрема в його багаторічній роботі у сільському господарстві. Серед його оточення були люди, які використовуючи службове становище всіма правдами і неправдами діставали присадибні ділянки і розбудовували родинні маєтки, однак він з цих можливостей не користався, що не завжди знаходило розуміння у родинному колі.

Хоч від Бога не відмовлявся, але в церкву ходив рідко, змінив свою думку і став більше приділяти уваги вірі і богослів'ю у останні роки свого життя.

У старшому віці більше уваги став приділяти історії України XX ст., богослів'ю, упорядкуванню інформації про родовід власної родини, запису власних спогадів та ін. На жаль недочував, тому мабуть чимало з пережитого так і залишилося невідомим родині. Однак саме те, що він розповів про власний козацько-селянських родовід - про жителів сіл Київщини Гончаренків, Деревців, Осначів і їх численних родичів, стало початком пошуків і впорядкуванню відомостей про родовід, які продовжуються і зараз.

В останні роки життя бачачи те, що відбувалось навколо багато роздумував і переймався майбутнім рідної України, певною мірою розчарувався в тих поглядах на комунальне народовладдя і історію радянської епохи, якими захоплювався у молодості, суттєво їх переосмислив. Не раз згадував і бідкався щодо розкуркулення, репресій, насильницької колективізації і голодомору, руйнування церков і переслідувань інакомислячих, брехні і несправедливостей людей при владі того часу.

Також якось згадував, що одного разу, побачивши малюнки свого племінника, сина своєї рідної сестри, Феодосія Тетянича, майбутнього українського художника, поїхав разом з ним в Академію Мистецтв в Києві дізнаватись про умови вступу. Після перегляду робіт Феодосія їм відповіли, що на даний момент місця вже всі заняті, але якщо якесь місце звільниться, то вони його запросять. Місце звільнилось через два місяці - так Феодосій Тетянич при участі дядька знайшов свій життєвий шлях. Разом з тим існують також інші версії відносно вступу Феодосія до Академії Мистецтв.

Згадується в дворі №244 зі списку жителів села Княжичі за 1925 рік, розміщеному в книзі Ольги Касьян "Княжичі. Моє рідне село" на сторінці 314.

+ + +

Упокой Боже Миколу і прости йому вся согрєшенія вольнії і невольнії і учини його, разом з його рідними, близькими, друзями, земляками і благодійниками у раю, де лики святих, Господи, і праведники сіяють яко світила, даруючи йому причастя вічних Твоїх благих і Твого безкінечного і блаженного життя насолоду; усопші люди Твої упокой, презираючи їх вся согрєшенія