Матвій Лукашевич g. 1776 a. a. 15 Genver 1855 - Taolenn an diskennidi

Напевне, була ще якась, поки що скрита, причина. Якби був дозвіл на перегляд його слідчо-судової справи (а він — не реабілітований), то напевно розкрилося б всього далеко більше. Як би там не було, Щепанський зіграв тут не найкраще, якщо не сказати гірше. Що ж, у світі всяк буває. Йшла підготовка до замаху. Було залучено досить людей, в т.ч. і сини о.Дениса — Іларій, Мирон, Олександр. Сам о.Денис можливо і не знав, що готується замах і, принаймні, не був ініціатором його, як це зображали большевицькі писаки.

Цього на перший раз було достатньо, щоби готувати процес, де обвинуваченими мали бути о.Денис і його сини. Слідство старалося змусити Іларія взяти вину за виконання вбивства повністю на себе, а о.Дениса за організацію. Про це свідчать протоколи допиту. Не біда, що не зловлений Щепанський і його друзі-підпільники. Для такої справи вистачає показати перед світом апологетів Ватикану (хоча о.Денис прийняв православ'я), які не зупиняться ні перед чим, щоби догодити йому, в т. ч. і перед вбивством. Справа з Лукашевичами для слідчих була ясною у всіх відношеннях. До сім'ї був приставлений вклинений у підпілля агент МГБ, який знав не тільки все про сім'ю, а й про людей, які мали дружні відносини з сім'єю. Почалися їхні арешти, благо є за що зачепитися. З Києва й інших міст були прислані слідчі для ведення слідства.

Та Лукашевичів не вдалося заломити. Одному тільки Іларію можна було закинути щось суттєве, бо був присутній при замаху. Отцю Денису після півторарічного слідства зуміли інкримінувати тільки передання у підпільний фонд грошей з церковної каси. Мирон і Олександр виявилися тільки заручниками у цій справі, бо фактично могли закинути їм тільки зв'язок з деякими підпільниками. До справи Дениса Лукашевича долучили справу письменниці О.Дучимінської, доброї знайомої сім'ї Лукашевичів, і справу його сестри Галини Левицької, дружини о.Ярослава Левицького, пароха с.Гряди біля Львова.

До справи братів Лукашевичів долучили справу Томи Чміля. 4 січня 1951 р. відбулося засідання Військового Трибуналу, який засудив Іларія.Мирона і Олександра Лукашевичів і Тому Чміля до смертної кари. Якщо вірити документам, то вони були розстріляні 15 березня 1951 р. Чомусь не чекали на зловлення справжнього виконавця, щоб об'єктивно вияснити проведення замаху. Є на це відповідь. Справжнього вбивцю не можна було давати на суд, бо це був емгебист, а нареченого вбивцю Михайла Стахура теж не можна, бо був би справжній конфуз. Потім 26 травня 1951 р. був суджений Денис Лукашевич, 16 жовтня 1951 р. — Михайло Стахур, а 5-13 жовтня 1954 р. — Р.Щепанський. Замість одного відкритого «світового» процесу над Ватиканом, УГКЦ і ОУН вийшло аж чотири закриті процеси (не можна-бо вважати відкритим процес над М.Стахуром, на який були запрошені «свої люди», які повністю затемнили цю справу).

«Генеральному прокурору СССР Руденко от з/к Лукашевича Дениса Модестовича 1904 г.р. ст.54-1 «а», 20-54-8,11 срок 25 лет, конец срока 1974 г. бриг. Бекера, барак 11. Жалоба 26.5.1951 г. я был осужден Областным Львовским Трибуналом. Сам я к статье восьмой никакого отношения не имел. Генеральный прокурор сказал мне 14.5.51 г., что статья восьмая у меня за слова, которые я будь-то бы сказал: «Др.Костельник изменник Ватикана». Тогда я заявил Генеральному прокурору, что этих слов я никогда не говорил, и я могу дать свидетеля, что этих слов я никогда не говорил. Всегда противился убийству людей, считая жизнь самым большим добром на земле. В моих допросах должно быть записано, что я всегда противился терактам. Мой следователь майор Куценко против моей воли вписал эти слова в допрос, обещая исправить их во время подписания двухсотой статьи. Во время подписания двухсотки после 14 месяцев тюрьмы я был в таком состоянии, что даже ничто не читая, подписал протокол двухсотки, чтобы только уехать с тюрьмы в лагерь. Мне жалко жены и пятерых детей. Почему должен нести наказание за преступление, которого я не совершал? Я уверен, что высокий Орган справедливости СССР снимет восьмую статью с меня, и тем-самым облегчит мою судьбу и моей семьи. 14.5.51 следователь майор Устименко обещал дать мне свидание с сыном — а я до сих пор его не видел и ни я, ни жена моя не знаем и живут ли. Прошу улегшить их судьбу. На очных ставках с тремя сыновьями я видел и слышал, как они со слезами в глазах осуждали свои преступления. После пяти лет тяжкого наказания прошу разрешить им писать письма к их матери в Хабаровском краю, городе Бикин, ул. Подгорного № 8ДЗУ559, Лукашевич Софии Мелентьевной, как писано в правилах для лагерей со строгим режимом. Прошу не отказать моей просьбе. У меня очаговый туберкулез легких и гипертоническая болезнь.

Лукашевич Денис Модестович».

На скарзі є печатка: Прокуратура СССР, 20.12.54 г. ОЖ.

Тепер про обвинувачення о.Дениса Лукашевича. Взяття під варту о.Дениса і обшук в його помешканні і господарстві було вчинено вже 29 жовтня 1949 р. Було описане майно. Дружина о.Дениса вимушена була взяти на себе зобов'язання не псути і не продавати своїх речей і домашніх тварин. Перший протокол допиту датований 5 листопада 1949 р., а ордер на арешт — аж 12-им. Як бачимо, два тижні о.Денис був у «підвішеному» стані: одночасно і в тюрмі, але ще і не арештант, бо немає ордера на арешт. Таке траплялося дуже часто у совєтській, з дозволу сказати, юриспруденції. При обшуку знайшли 44 листівки, про які о.Денис заявив, що не знав про їх існування. Що ж робилося у них два тижні? Офіційно не сказано нічого, але з певністю можна сказати, що в той час відбулася згадана вже провокація і о.Денис «оброблявся» як фізично, так і морально для того, щоби визнав себе організатором замаху на Я.Галана. Не дивлячись на ніщо, таким себе не визнав. На першому допиті 5 листопада 1949 р. виступає ще не як арештований, а як свідок. Розказує про свою родину. Є доречним подати перелік сім'ї і родини:

1. Дружина Лукашевич Софія Миколаївна, 1906 р.н., уродженка с.Іспас Коломийського р-ну тодішньої Станіславівської обл;

2. Син Олександр, 1928 р.н., студент 4-го курсу медінституту;

3. Син Мирон, 1929 р.н., студент 3-го курсу сільськогосподарського інституту;

4. Син Іларій, 1931 р.н., студент 3-го курсу лісогосподарського факультету Львівського сільськогосподарського інституту;

5. Дочка Дарія, 1932 р.н., учениця 8-го класу, вчиться у Львові;

6. Дочка Віра, 1934 р.н., учениця 8-го класу, вчиться у Львові;

7. Дочка Ліда, 1938 р.н., учениця 5-го класу в с.Сороках Львівських;

8. Син Зиновій, 1943 р.н.;

9. Дочка Ірина, 1945 р.н.;

10. Рідна сестра Лукашевич Марія Модестівна, статистик у клініці медінституту, проживала у Львові по вул. Різьбарській, 3;

11. Рідний брат Лукашевич Йосиф Модестович, 1907 р.н. Виїхав у 1944 р. із с.Ляшки Горішні Ходорівського р-ну тодішньої Дрогобицької обл. до Австрії;

12. Рідна сестра Левицька Галина Модестівна, 1912 р.н., замужем за священиком Левицьким Ярославом Миколайовичем, парохом с.Гряда тодішнього Брюховицького р-ну Львівської області;

13. Рідна сестра його дружини Слиж Меланія Мелентіївна, 1902 р.н., замужем за священиком Слижем Миколою у м. Жидачеві колишньої Дрогобицької області;

14. Рідна сестра дружини Мінейлюк Стефанія Мелентіївна, 1904 р.н., проживає у Коломийському р-ні тодішньої Станіславської області;

15. Тітка Бабій Єлизавета, 1870 р.н. проживає у Львові, по вул. Менжієвської, 16, пенсіонерка;

16. Брат дружини Григорців Северин Мелентійович, 1918 р.н., інженер-хімік, працював на шкірзаводі і в 1944 р. виїхав на Захід.

...

Священик Денис Лукашевич закінчував свій термін у Мордовії в середині 70-х років, я там його знав. То він розповідав, що, зокрема, розстріляли його молодшого сина Мирона, шістнадцятирічного, котрий був абсолютно ні при чому, абсолютно. А Іларія звинувачували, що нібито він брав участь у цьому вбивстві.

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html
• http://2000.net.ua/2000/aspekty/amplituda/15077
• http://militera.lib.ru/h/sb_neotvratimoe_vozmezdie/18.html
• http://archive.khpg.org/index.php?id=1362686603

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html

Пізньої осени, 25-го листопада 1987 року, в Пен Ен, Н. Й., після важкої недуги заснув у Бозі на 81-му році життя і 53-му році священства о. Йосип Адріян Лукашевич. Покійний народився 27-го лютого 1907 року в Задубрівцях, повіт Снятин у Західній Україні, в родині о. Модеста Лукашевича і Наталі з Хромовських. По лінії батька і матері від кількох поколінь це були священичі роди з глибоким релігійнним світоглядом і з давніми священичими традиціями.

Втративши у ранньому дитинстві батька, завдячував своїй улюбленій матері, що залишилася з сімома маленькими дітьми, незвичайно дбайливе релігійне і національне виховання.

Початкову школу закінчив у Стецеві снятинського повіту, де його дідусь* був парохом. Середню освіту, яку розпочав у клясичній гімназії в Коломиї, закінчив іспитом зрілости в Академічній гімназії у Львові в 1928 році. Рік пізніше вступив на студії до Богословської академії у Львові, а закінчивши їх, одружився в липні 1934 року з Наталією Дем'янчук у Коломиї.

Св. тайну священства прийняв 26-го червня 1935 року з рук Владики Микити Будки в катедрі св. Юра у Львові. З того часу розпочалася його душпастирська діяльність, спершу в Слободі, Лині і Лужках деканату Болехів, а пізніше в Ляшках деканату Ходорів. Крім душпастирської праці вкладає багато труду разом із своєю дружиною Наталією у різні ділянки громадського життя згаданих місцевостей, чи то на терені читалень "Просвіти", чи на кооператнвному полі, чи при самоосвітніх гуртках молоді.

Турбуючись духовним життям своїх парафіян, організував прощу до чудотворної іконт Божої Матері в Гошові, але не забував теж про патріотичне виховання молоді, улаштовуючи маніфестаційні походи на стрілецькі могили Маківки. Ключа і ін. Така ідейна постава молодого священика впарі з глибоко обдуманими патріотичними проповідями насторожувала кожну окупаційну владу і викликувала репресії.

Коли літом 1944 року стало ясно, що треба покидати рідну землю, о. Йосиф не міг зважитися на виїзд, здавалося — це було понад його сили. Виїхав з родиною щойно тоді, коли перші відділи Червоної армії були на віддалі кількох кілометрів.

Завдяки своїй підприємчивості та життєвій енерґії, а також погідній, спокійній вдачі та оптимізмові міг подолати часто непередбачені труднощі та ще й помагати іншим, що були в гіршій ситуації.

В Австрії, де після довгих митарств врешті опинився з ближчою і дальшою родиною — разом 8 осіб — у порозумінні з кардиналом Інніцерои і з дозволом генерального вікарія о. д-ра Мирона Горняткевича з Відня, опікується біженцями з України та організує першу парафію в Амштеттені, Долішня Австрія, а пізніше в Гогенемсі і Ґеціс-Форарльбергу. За організаційні успіхи о. д- М. Горняткевич іменує його деканом на Форарльбер з осідком спершу в Гогенемсі, а пізніше в Брегенці над Боденським озером.

В 1950 році о. Йосиф переїхав з родиною до ЗСА і душпастирював у Ґоргамі, Півн. Дак., в Дітройті, Миш, і Шамокині, Па. Останньою парафією були Литтл Фол і Ст. Джансвил, Н. Й., коли в зв'язку з погіршенням здоров'я перейшов на відпочинок. Останні роки жив у домі доньки й зятя — Оксани і Лавра Полон, оточений любов'ю і дбайливою опікою дружини, дітей і улюблених внуків.

Як колишній студент Богословської академії у Львові був гарячим прихильником ідей Блаженнішого Патріярха Йосифа, якого духову велич мав нагоду пізнати і оцінити.

В цілому своєму житті о. Йосиф Лукашевич був взором християнина та українського патріота, що дорожив усім рідним і болюче переживав недолю нашого народу. Був вимогливим до себе, з гостри почуттям обов'язку, але вибачливим до інших і вирозумілим на людські недомагання.

З вдачі тонкий естет з нахилом до філософічної контемпляції, шукав і знаходив красу в природі, мистецтві, в людських взаєминах, любив життя і розумів його неоціненну вартість, але з глибокою погордою ставився до життєвої суєти. Мав щастя не знати ні сумнівів ні вагань і бути вірним до кінця всьому, чого доглибинно доторкнулася його криштально чиста душа. Таким залишиться о. Йосиф Лукашевич назавжди в пам'яті тих, які його знали, шанували і любили.

• В Стецевій парохом був батько, один дідусь помер ще 1903 року, другий - незрозуміло.

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html

Донька священика Модеста Лукашевича, Галина Лукашевич-Левицька, активно співпрацюючи з “Просвітою”, виховувала підростаючу молодь у с. Гряда біля Львова. 19 листопада 1949 р. жінку було заарештовано органами НКВС одночасно із чоловіком- священиком у період акції, зумовленої вбивством Я.Галана. Звинувачували у переховуванні племінника І.Лукашевича. Її чоловік – Я.Левицький відбув 10 років таборів, помер на лісоповалі. Тривале слідство проти Галини в львівській тюрмі “на Лонцького” призвело до втрати здоров’я. Вона померла в тюремній санчастині від туберкульозу 7 травня 1951 р.

• http://lib.chdu.edu.ua/pdf/naukpraci/history/2006/52-39-6.pdf

Рідна сестра Левицька Галина Модестівна, 1912 р.н., замужем за священиком Левицьким Ярославом Миколайовичем, парохом с.Гряда тодішнього Брюховицького р-ну Львівської області;

До справи Дениса Лукашевича долучили справу письменниці О.Дучимінської, доброї знайомої сім'ї Лукашевичів, і справу його сестри Галини Левицької, дружини о.Ярослава Левицького, пароха с.Гряди біля Львова.

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html

Вибір випав на сім'ю священика Дениса Лукашевича, що в той час був парохом у с.Сороки-Львівські біля Львова. Сам о.Денис і його сини мали зв'язок з підпіллям. Завдання полягало у тому, щоб якось переконати певну ланку у підпіллі, що необхідно вбити Я.Галана як зрадника. Звичайно, це мало би вигляд наказу згори. Майже неможливим є, щоби такий наказ дали чи то Головнокомандувач УПА Роман Шухевич — «Чупринка», чи Крайовий провідник Осип Дяків — «Горновий». Такі замахи не практикувалися, бо за ними ішли масові арешти, дискредитація підпільного руху, а користі ніякої. Залишається — наказ із-за кордону. В той час повітрям вже перекидалися в Україну агенти МГБ під виглядом кур'єрів. Інша річ, як можна виконувати такі «накази», що не апробовані місцевими провідниками. Тут вибір на організатора замаху випав на Брюховицького (чи Новояричівського) надрайонового провідника Романа Щепанського — «Буй-Тура». Чому якраз на нього? Він з усіх надрайонових провідників був найближче до сім'ї Лукашевичів (можливо, і раніше зналися), та й від Львова він був недалеко.

Напевне була ще якась, поки що скрита, причина. Якби був дозвіл на перегляд його слідчо-судової справи (а він — не реабілітований), то напевно розкрилося б всього далеко більше. Як би там не було, Щепанський зіграв тут не найкраще, якщо не сказати гірше. Що ж, у світі всяк буває. Йшла підготовка до замаху. Тут було задіяно досить людей, в т.ч. і сини о.Дениса — Іларій, Мирон, Олександр. Сам о.Денис можливо і не знав, що готується замах і, принаймні, не був ініціатором його, як це зображали большевицькі писаки.

Цього на перший раз було достатньо, щоби готувати процес, де обвинуваченими повинні бути о.Денис і його сини. Слідство старалося змусити Іларія взяти вину за виконання вбивства повністю на себе, а о.Дениса за організацію. Про це свідчать протоколи допиту. Не біда, що не зловлений Щепанський і його друзі-підпільники. Для такої справи вистачає показати перед світом апологетів Ватикану (хоча о.Денис прийняв православ'я), які не зупиняться ні перед чим, щоби догодити йому, в т. ч. і перед вбивством. Справа з Лукашевичами для слідчих була ясною у всіх відношеннях. До сім'ї був приставлений вклинений у підпілля агент МГБ, який знав не тільки все про сім'ю, але й про людей, які мали дружні відносини з сім'єю. Почалися їхні арешти, благо є за що зачепитися. З Києва й інших міст були прислані слідчі для ведення слідства.

Та Лукашевичів не вдалося заломити. Одному тільки Іларію можна було закинути щось суттєве, бо був присутній при замаху. Отцю Денису після півторарічного слідства зуміли інкримінувати тільки передання у підпільний фонд грошей з церковної каси. Мирон і Олександр виявилися тільки заручниками у цій справі, бо фактично могли закинути їм тільки зв'язок з деякими підпільниками. До справи Дениса Лукашевича долучили справу письменниці О.Дучимінської, доброї знайомої сім'ї Лукашевичів, і справу його сестри Галини Левицької, дружини о.Ярослава Левииького, пароха с.Гряди біля Львова.

До справи братів Лукашевичів долучили справу Томи Чміля. 4 січня 1951 р. відбулося засідання Військового Трибуналу, який засудив Іларія, Мирона і Олександра Лукашевичів і Тому Чміля до смертної кари. Якщо вірити документам, то вони були розстріляні 15 березня 1951 р. Чомусь не чекали на зловлення справжнього виконавця, щоб об'єктивно вияснити проведення замаху. Є на це відповідь. Справжнього вбивцю не можна було давати на суд, бо це був емгебист, а нареченого вбивцю Михайла Стахура теж не можна, бо був би справжній конфуз. Потім 26 травня 1951 р. був суджений Денис Лукашевич, 16 жовтня 1951 р. — Михайло Стахур, а 5-13 жовтня 1954 р. — Р.Щепанський. Замість одного відкритого «світового» процесу над Ватиканом, УГКЦ і ОУН вийшло аж чотири закриті процеси (не можна-бо вважати відкритим процес над М.Стахуром, на який були запрошені «свої люди», які повністю затемнили цю справу).

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html

Вибір випав на сім'ю священика Дениса Лукашевича, що в той час був парохом у с.Сороки-Львівські біля Львова. Сам о.Денис і його сини мали зв'язок з підпіллям. Завдання полягало у тому, щоб якось переконати певну ланку у підпіллі, що необхідно вбити Я.Галана як зрадника. Звичайно, це мало би вигляд наказу згори. Майже неможливим є, щоби такий наказ дали чи то Головнокомандувач УПА Роман Шухевич — «Чупринка», чи Крайовий провідник Осип Дяків — «Горновий». Такі замахи не практикувалися, бо за ними ішли масові арешти, дискредитація підпільного руху, а користі ніякої. Залишається — наказ із-за кордону. В той час повітрям вже перекидалися в Україну агенти МГБ під виглядом кур'єрів. Інша річ, як можна виконувати такі «накази», що не апробовані місцевими провідниками. Тут вибір на організатора замаху випав на Брюховицького (чи Новояричівського) надрайонового провідника Романа Щепанського — «Буй-Тура». Чому якраз на нього? Він з усіх надрайонових провідників був найближче до сім'ї Лукашевичів (можливо, і раніше зналися), та й від Львова він був недалеко.

Напевне була ще якась, поки що скрита, причина. Якби був дозвіл на перегляд його слідчо-судової справи (а він — не реабілітований), то напевно розкрилося б всього далеко більше. Як би там не було, Щепанський зіграв тут не найкраще, якщо не сказати гірше. Що ж, у світі всяк буває. Йшла підготовка до замаху. Тут було задіяно досить людей, в т.ч. і сини о.Дениса — Іларій, Мирон, Олександр. Сам о.Денис можливо і не знав, що готується замах і, принаймні, не був ініціатором його, як це зображали большевицькі писаки.

Цього на перший раз було достатньо, щоби готувати процес, де обвинуваченими повинні бути о.Денис і його сини. Слідство старалося змусити Іларія взяти вину за виконання вбивства повністю на себе, а о.Дениса за організацію. Про це свідчать протоколи допиту. Не біда, що не зловлений Щепанський і його друзі-підпільники. Для такої справи вистачає показати перед світом апологетів Ватикану (хоча о.Денис прийняв православ'я), які не зупиняться ні перед чим, щоби догодити йому, в т. ч. і перед вбивством. Справа з Лукашевичами для слідчих була ясною у всіх відношеннях. До сім'ї був приставлений вклинений у підпілля агент МГБ, який знав не тільки все про сім'ю, але й про людей, які мали дружні відносини з сім'єю. Почалися їхні арешти, благо є за що зачепитися. З Києва й інших міст були прислані слідчі для ведення слідства.

Та Лукашевичів не вдалося заломити. Одному тільки Іларію можна було закинути щось суттєве, бо був присутній при замаху. Отцю Денису після півторарічного слідства зуміли інкримінувати тільки передання у підпільний фонд грошей з церковної каси. Мирон і Олександр виявилися тільки заручниками у цій справі, бо фактично могли закинути їм тільки зв'язок з деякими підпільниками. До справи Дениса Лукашевича долучили справу письменниці О.Дучимінської, доброї знайомої сім'ї Лукашевичів, і справу його сестри Галини Левицької, дружини о.Ярослава Левииького, пароха с.Гряди біля Львова.

До справи братів Лукашевичів долучили справу Томи Чміля. 4 січня 1951 р. відбулося засідання Військового Трибуналу, який засудив Іларія, Мирона і Олександра Лукашевичів і Тому Чміля до смертної кари. Якщо вірити документам, то вони були розстріляні 15 березня 1951 р. Чомусь не чекали на зловлення справжнього виконавця, щоб об'єктивно вияснити проведення замаху. Є на це відповідь. Справжнього вбивцю не можна було давати на суд, бо це був емгебист, а нареченого вбивцю Михайла Стахура теж не можна, бо був би справжній конфуз. Потім 26 травня 1951 р. був суджений Денис Лукашевич, 16 жовтня 1951 р. — Михайло Стахур, а 5-13 жовтня 1954 р. — Р.Щепанський. Замість одного відкритого «світового» процесу над Ватиканом, УГКЦ і ОУН вийшло аж чотири закриті процеси (не можна-бо вважати відкритим процес над М.Стахуром, на який були запрошені «свої люди», які повністю затемнили цю справу).

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html

Та Боже Провидіння спричинилося до того, що всі діти здоровими, правда в різний час, поверталися на Україну. Дарія живе у Черкасах, Ліда та Ірина — в Коломиї, Зиновій — у Стрию, Віра — на Волині. Сяко-тако вони влаштовані, але ці страшні часи, які вони стоїчно перенесли, біль втрати ще трьох братів завжди є перед ними і наклали на їхнє життя, поведінку незнищенний відбиток.

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html

• http://oun-upa.org.ua/articles/vasylko.html

Орися ЛАЩЕВСЬКА

ПРОБАЧ, МАТУСЕНЬКО, ПРОБАЧ...

Був 1949 рік. Наша сім'я проживала в селі Сороки-Львівські Пустомитівського району Львівської области. Батько о. Денис Лукашевич в цьому селі був парохом, і наша родина жила біля церкви в парохіяльному будинку. Нас було восьмеро дітей. Старші брати вчились у Львові. Олександер (1928 року народження) навчався у медичному інституті, Мирон (1929 р.н.) — у сільськогосподарському інституті в Дублянах під Львовом, Ілярій (1931 р.н.) — в лісотехнічному інституті. Брати були дуже працьовиті, здібні і вчилися на відмінно. Сестра Дарця (1932 року народження) вчилася в педагогічному "училищі" у Львові, а Віра (1934 р.н.) і Ліда (1938 р.н.) у сільській школі. Мій брат Зенко ще був малий, мав шість років. Я, Орися, була наймолодшою в сім'ї і в той час мені сповнилося чотири роки.

Всі діти жили згідно. Старші завжди допомагали молодшим і ними опікувалися. Брати і сестри крім того що вчилися, завжди у всьому допомагали батькам на городі, в саду і в хаті. Наша Мама, Софія з Григорцевих, була дуже добра, працьовита жінка. З ранього ранку до пізнього вечора Мама працювала. Була все лагідна, зрівноважена і ні на що ніколи не нарікала. Мама була ніжна і добра, на нас дітей ніколи не кричала, не била. Татко, який виріс у багатодітній сім'ї, був дуже відданий праці і акуратний у всьому. Він у вільний від церковних обов'язків час садив і доглядав сад, заложив пасіку. Тато любив грати на скрипці. Часто вечорами вся родина збиралася, і ми із задоволенням слухали музику. Тато був добрим, проте строгим і вимогливим до дітей. В хаті панувала атмосфера спокою, доброти і любови. Нам, дітям, Тато наказував щодня робити добро. Він цікавився народною медициною і знаходив час допомагати іншим людям. В нас удома завжди було багато людей: приїжджали брати і сестри на вакації, їх товариші, родина Мами, родина Батька, а також і чужі люди. Усіх гостинно приймали і чим могли допомагали.

Оксана Йосипівна (20. 02. 1944, 

м. Ходорів Жидачів. р-ну Львів. обл.) - живописець, графік. Разом із батьками через Австрію 1950 прибула до США. Мист. освіту здобула в Ун-ті в Сиракузах (шт. Нью-Йорк, 1964, бака-лавр образотвор. мист-ва), навч. в АМ у Флоренції (Італія, 1965, магістр образотвор. мист-ва). У Нью-Йорку виклала мист-во, 1971 відкрила власну студію. Відзнач, премією Мист. фундації ім. А. Кирилюка (Нью-Йорк, 1972). Авторка олій, пейзажів і портретів в імпресіоніст, стилі, дереворитів, батиків. Учасниця худож. виставок у США, країнах Європи. Персон. - у США (1980—90-і рр.).