Галина Автономівна Коваленко (Плужник) g. 1899 a. a. 4 Eost 1989
Ur pennad tennet eus Rodovid BR, ar c'helc'hgeriadur digor.
| Lignez | Коваленки |
| Reizh | benel |
| Anv a-bezh d'ar c'hanedigezh | Галина Автономівна Коваленко |
| Anvioù-tiegezh all | Плужник |
| Kerent | |
Darvoudoù
1899 ganedigezh:
1923 eured: ♂ Євгеній Павлович Кантемирянин Плужник [Плужники] g. 14 Kerzu 1898 a. a. 2 C'hwevrer 1936
4 Eost 1989 marvidigezh: Нью-Йорк, США
Notennoù
1923 року одружився з Галиною Коваленко. Дітей не мали. 1943 року Г.Коваленко емігрувала до Львова, згодом до Німеччини і зрештою до США. Написала спогади про поета. Її сестри Марія Юркова та Таїсія Коваленко берегли пам'ять про поета та сприяли його реабілітації і перевиданням.
Хатніми називав Євген Плужник вірші, адресовані дружині Галині Автономівні Коваленко. Вірші про любов він хотів опублікувати окремою, за ліком п’ятою книгою.
Тоді у травні 1989 року Галина Коваленко не знала, де і як помер її чоловік, якого все життя любила, була йому вірною, чию поезію часто читала на різних літературних вечорах і зустрічах.
— Пишуть: помер 2 лютого 1936 року. Де помер? Чому помер? І жодної згадки про мене. Наче не було мене. Наче не було мені присвячено жодного вірша. Боялися згадати. Я ж на чужині.
Що я міг тоді сказати на розраду 90-річній удові Євгена Плужника, котра із часів воєнних лихоліть перебувала за межами рідного краю? Як було пояснити 90-річній удові Сергія Пилипенка Тетяні Кардиналовській, донькам письменника Асі й Мірталі, 93-річній удові Михайла Драй-Хмари Ніні Петрівні та їхній доньці Оксані, 96-річній удові Костя Буревія (Едварда Стріхи), з котрими я спілкувався в США того ж 1989 року, — чому про їхню драматичну долю не можна було й словом згадати в СРСР, а про їхніх чоловіків-письменників заговорили тільки під час «хрущовської відлиги», і то з вимушеними ідеологічними застереженнями?
Галина Коваленко з-під подушки дістала ще один томик Євгена Плужника і розкрила на тій сторінці, де є її світлина тієї щасливої пори, коли вони були ще разом, і простягнула мені.
— Бачите, яка я була... Готувалася до сцени. Артисткою бути. Цю книжку поезій підготував Льончик Череватенко. І написав гарну статтю про Євгена. Тут, бачите, є дві мої фотографії — 1927 і 1929 року. Правда, гарна була? Ми побралися в жовтні 1923 року. Десять років разом. І вже в розлуці скільки? 55 років! А Євгена немає на цьому світі вже п’ятдесят літ. П’ятдесят! А я живу. Із сестрами, Таїсою і Тетяною, не бачилася п’ятдесят років. Вони в Києві. Провідайте їх.
5 серпня 1989 року я відвідав Таїсію Автономівну і Тетяну Автономівну, увімкнув магнітофон, на якому 17 травня було записано нашу розмову з Галиною Коваленко. Сестри прислухалися до голосу Галини, раз у раз просили призупинити розповідь, перепитуючи, уточнюючи деякі слова, слухали і не знали, як не знав і я, що днем раніше, 4 серпня, їхня сестра відійшла до іншого світу.
...
В тому ж Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка одночасно із ним осягала таємниці акторської майстерності дуже примітна дівчина. Звали її Галина Коваленко, а родом вона була теж із Полтавщини, із села Шилівка, що на Пслі (це трохи нижче Сорочинців і Багачки). 1921 року закінчила вона історичний факультет Київського університету (КІНО), працювала в Наркомосі друкаркою, а що була незвичайно гарна, то закортіло їй себе спробувати ще й на акторському поприщі. Вона тішилась неабияким успіхом як в інституті, так і поза його межами, завжди обступали її зусебіч поклонники — з іменем, із становищем, з іншими достойностями. Отож у невідомого, нездужалого, неімущого Є. Плужника, якщо тверезо, не було шансів. Тільки й того, що високий, та стрункий, та з чорною шапкою волосся, та з чорними промовистими очима. Проте був він, як і всі українці, впертий і вмів добиватися свого. Вигляду не показував, але прилаштувався проводити (в гурті) Галину Коваленко додому. А вона мешкала на вулиці Прорізній, в так званому «доходному» будинку, що раніше належав київському багатієві Іващенку. А той, у свою чергу, одержав його як посаг за дружиною, дочкою мільйонера-цукрозаводчика Терещенка. Будинок був споруджений за останнім словом техніки, з урахуванням усіх потреб і вимог квартиронаймачів: парове опалення, ліфт, власний резервуар для води, літній сад на сьомому поверсі. Розміри кімнат, висота стель, вигоди — все на найвищому рівні. Зокрема, в тій квартирі № 42 (на шостому поверсі) проживала в шести кімнатах (не рахуючи «службових») удова забитого в 1905 році варшавського генерал-губернатора Муравйова. Проживала, звісно, в «ті», дореволюційні часи, а потім вона й інші такі повтікали завбачливо за кордон. А в квартирі оселилися нові, з інших соціальних верств, громадяни. В найменшу з кімнат і прописали (вдвох із двоюрідною сестрою Марією Юрковою) Галину Коваленко. Кімната опалювалась (коли щастило дістати чи вкрасти дровець) «буржуйкою», отже, було там вогко, зимно, шпалери повідклеювались і нависали живописно над відвідувачами, але стіну прикрашав самодіяльний плакат, де красувалася серед скрипок, флейт і весняних світів горьківська антитеза до Ф. М. Достоєвського: «Смелей, человек, и будь горд!» А нижче — власне, народжене з глибокого переконання: «На Байкове — не підемо!» (Інформація для не киян: Байкове — чи не найбільше київське кладовище). І от у цю кімнату вчащати заходився Є. Плужник — бездомний, безробітник, «безперспективний». Ну, який з нього був конкурент отим хлопцям, спадкоємцям найгучніших київських фамілій? Та й поводився він нелогічно, дивно: приходив, сідав у глибоченний фотель, що його він називав «піч», бо сховатися в ньому можна було з головою, і набирав мефістофелівського вигляду. Він мовчки спостерігав Галоччині романи, іронічно посміхався і вряди-годи лише кидав дошкульне щось на адресу чергового суперника. Але в цій нелогічності своя крилася тактика, свій безпомилковий розрахунок. Це очевидним стало незабаром: по-перше, Євген осмішував, принижував численних поклонників ув очах Галини Коваленко, а по-друге, своєю дивною поведінкою він таки заінтригував і зацікавив свою обраницю. Талант, що й казати, завжди є талант.
І в цей момент виникає на обрії найголовніший і найневразливіший конкурент: Іван Рудницький. Дорослий, забезпечений, та ще й при ділі, та ще й галичанин (тобто іноземець). Він знав Галину Коваленко з дореволюційних ще літ, а от тепер заявив на неї свої претензії — якнайсолідніше. На доказ чого прислав їй з-за кордону, з Відня, в'їзне запрошення. Відступати не було куди, це Євген добре втямив. З'явившись на Прорізну в розпал веселощів і просидівши безмовно цілий вечір у своєму фотелі, він, прощаючись, раптом при всіх обняв Галину і поцілував. Що було цілковитою несподіванкою як для неї, так і для всіх присутніх. А він пішов собі. Наступного вечора, знову з'явившися на шостому поверсі, довго німував, а потім промовив поблажливо: «Ну й начудили ми вчора з вами, панно Галино!» Та була ні в сих ні в тих: хто начудив? з ким? для чого? Є. Плужник ніяк своїх слів не коментував. Більше того: взяв і пропав десь на кілька місяців. І за весь цей час не обізвався жодним рядочком. Галина ходила як у воду опущена: такого конфузу (і такої пригоди!) з нею не було ніколи. Вголос вона обурювалась, а потайки ревла: «Що це за людина? Як до нього ставитись?» Вагалась, вагалась — і закохалась.
Євген повернувся худющий, обдертий — і просвітлений. Сказав, що ці місяці провчителював у Миргороді; що туди заховався, щоб перевірити справжність почуттів своїх і Галининих; що відносно власних не має сумнівів, а от відносно... Але обраниця його також не сумнівалась більше. В жовтні 1923 року Євген Плужник і Галина Коваленко побралися. А в листопаді з'являються друком перші Плужникові поезії. Поки що підписані прозорим псевдонімом «Кантемирянин» — на згадку про далеку воронезьку слободу, де він побачив світ.
...
Невідомо, скільки б Є. Плужник ще карався і примірявся, якби не дружина. Вона викрала у нього зшиток з віршами і показала їх Юрієві Олексійовичу Меженкові, який очолював Український науково-дослідний інститут книгознавства й активно виступав у пресі як літературний критик. Вірші показано йому було, звісно, інкогніто («так, одного знайомого»), але Ю. Меженко, швидко їх прочитавши, запалився: «Це справжній поет! Не схожий ні на кого, цілком оригінальний! Хто це?» Галина Коваленко мусила зізнатися, що автор — її чоловік. Але зізналася і в тому, що Євген не виявляє особливого бажання оприлюднювати свої твори. Щоб підштовхнути делікатного поета до рішучих вчинків, вони, себто дружина і літературознавець, розробили потаємний план: як включити Є. Плужника в літературне життя Києва. Домовлено було, що Галина Коваленко — нібито випадково — відправить о певній годині свого чоловіка прогулятись на вулицю (Прорізну), де його — нібито випадково — перестріне Ю. Меженко. Так воно й сталося. Ю. Меженко перестрів Є. Плужника і — начебто випадково — привів його на чергове засідання літературного угруповання «Аспис» (асоціація письменників). Є. Плужник уважно слухав, придивлявся, аж тут Ю. Меженко представив його і попросив прочитати свої вірші. Є. Плужник знітився, але прочитав. Успіх був незаперечний. Молодого поета щиро вітали, зокрема присутні на тому засіданні М. Зеров і П. Филипович, від яких немало залежало в тогочасному літературному процесі. Це було вже професійне визнання. Дружина по-жіночому раділа: «Пішов з дому Євген, а повернувся поет». Поет удавав, що гнівається.
Eus an dud-kozh d'ar vugale-vihan
♂ Євгеній Павлович Кантемирянин Плужник eured: ♀ Галина Автономівна Коваленко (Плужник)
marvidigezh: 2 C'hwevrer 1936, Соловецкий Лагерь Особого Назначения, РСФСР, СССР
