Степан Прокофьевич Гречаный Потребич a. a. 1697 - Taolenn an diskennidi
Ur pennad tennet eus Rodovid BR, ar c'helc'hgeriadur digor.
В 1649 году Стефан Гречаный был записан реестровым козаком сотни Костенковой, Корсунского полка, причем он написан в реестрах рядом с сотником[1], но в 1663—1665 годах он был уже генеральным писарем и гетман Брюховецкий брал его с собой в 1665 году в Москву[2]. Здесь Гречаный, в числе прочих, был пожалован в дворяне, но в 1667 году он уже не занимал никакого уряда, когда вместе с генеральным судьей Петром Забелой и лубенским полковником Богданом Щербаком производил, по поручению Брюховецкого, розыск по тяжбе монахов Мгарского монастыря с мещанами лубенскими за «бернардинские грунта, в урочище Тернах лежачие[3]». В 1676 Степан Гречаный был полковым судьей Гадяцкого полка и получил, в числе прочей старшины, государева жалованья по случаю царскаго венчания две пары соболей.
Был участником как Чигиринского, так и двух (1687 и 1689) Крымских походов. Видимо за участие в этих походах 10 марта 1689 «войсковой товарищ» Гречаный по универсалу получил от Мазепы село Аксютинцы, а в следующем году право на село было утверждено и царскою грамотою.
После смерти Степана Гречаного, Аксютинцы были отобраны Мазепой у его сыновей Якова и Федора.
Священик містечка Ходоркова на Сквирщині Самійло перейшов на парафію до містечка Красний Колядин Прилуцького полку на Лівобережжі. Разом з ним був і син Іван, який став сотенним писарем у місцевій сотні. Шлюб з Марією Голуб відбувся до переходу на Лівобережжя. Достовірних даних про те, коли її батько Іван Григорович Голуб (Багатий) перейшов у Красний Колядин з Правобережжя, чи був місцевим жителем, не маємо. Проте, вже у 1654 р. він був у Красному Колядині, а дещо пізніше переселився до Кролевця . Один із його синів був одружений з N Іванівною Забілою, онукою генерального обозного. Посвоячення Самойловичів з Забілами, безумовно, мало першочергове значення в кар’єрі Івана Самойловича. Родинним зв’язкам з Забілами та генеральному писареві Степану Гречаному (є якісь натяки на родинні зв’язки Гречаних і впливових у Прилуцькому полку Горленків) слід завдячувати у отриманні сотницького правління у Веприку, який належав до столичного лівобережного полку — Гадяцького. Взаємини генерального писаря Степана Гречаного і Самойловича потребують додаткового дослідження. Вважається, що кар’єру Самойловича спротегував Гречаний.
Гречаний Степан Прокопович (?-1675.2.12.-1682-?),
2
21/2 <1+1> ♀ Олена Степанівна Гречана (Чорниш) [Гречані]Относительно Гречаных. В 17 в. был известный казацко-старшинский род, происходящий от Прокопа Гречаного и породненный со многими известными родами (Донец-Захаржевскими, Чернышами, Жученками). Но Яков Гречаный стал ближайшим соратником Мазепы, его «казначеем»… От Сибири его спасли влиятельные особы, но продвинуться по военной или государственной службе его потомки уже вряд ли могли. Многие из них оказались среди крестьян, посполитых, цеховщиков…
Яков Гречаний асаул полковий действителний.
До питання про долю мазепинців, які перейшли на бік Росії в переддень Полтавської перемоги (на прикладі канцеляриста Якова Гречаного)
Полтавська битва остаточно поставила хрест на політичних планах колишнього запорізького гетьмана І.С. Мазепи. Розуміючи це, багато хто з ще залишалися з ним соратників з числа малоросійської старшини бігли в день бою в розташування українських козацьких військ І.І. Скоропадського. Серед них був і писар гетьманської канцелярії Яків Гречаний. Незважаючи на те, що всі наводили різні аргументи того, що опинилися в таборі І.С. Мазепи не по своїй волі, 8 серпня 1709 колишнім мазепинців оголосили про заміну смертної кари засланням до Сибіру і Архангельськ. Запропоноване царським указом відправлення полонених в Москву затримався через що почався на Україні В«морового пошестіВ» до квітня 1711
Подальші долі перейшли на російську сторону в день Полтави представників козацької старшини і до цього моменту залишається маловідомими. Ще з часів Н.І. Костомарова рідко хто з дослідників сумнівався, що всі вони співчували справі гетьмана І.С. Мазепи. Однак у відношенні Я. Гречаного це думка, по всій видимості, помилково.
В березні 1708 коли Кочубей і Іскра поїхали з доносом на Мазепу в головну квартиру царя Петра I, гетьман розпорядився заарештувати Я. Гречаного і його свояка Івана Черниша (Одруженому на сестрі Якова, Олені), відомого учасника антімазепінскіх інтриг. Обидва були допитані про те, В«відають вони про генералного суддю Кочюбея, для чого він поїхав до великого государя В». Незабаром Гречаного звільнили з-під варти і відправили на проживання в його маєток Римаровку, під своєрідний домашній арешт. Варто відзначити, що після смерті Стефана Гречаного, Мазепа відібрав у його сина Федора, брата Якова, пожалуване раніше с. Оксютінци. Тому можливо, що Гречаного і Черниша, який претендував на стародубське полковництво, але не отримав його від Мазепи, пов'язували в справі Кочубея та Іскри не тільки родинні стосунки.
Перебуваючи в Римаровке Гречаний і дізнався про зраду Мазепи, а заодно В«повідомитиВ» і про те, що його свояк Іван Черниш знаходиться в Києві. Туди виїхав і Гречаний, проте в Лохвиці він був заарештований шведами за розпорядженням генерального осавула Михайла Гамалії. На допиті 4 жовтня 1709 р. Яків Гречаний запевняв, що цей факт можуть підтвердити не тільки лохвицький протопоп Федір, але В«і попи, і все Лохвицького міщаниВ». В Надалі Гречаний був доставлений в ставку Мазепи, пробувши під вартою до самої Полтавської битви.
В ході розшуку у справі Якова Гречаного був допитаний лохвицький протопоп Федір Лісовський і два попа. Вони підтвердили, що факт арешту Гречаного. Крім цього протопоп Федір повідомив, що його теща запрошена в будинок М. Гамалея на обід була свідком перепалки між генеральним осавулом і знаходилися там же Гречана. За її словами В«говорив Гамалей, Мазепа де нарікає, що не повісив або НЕ четвертував Черниша, і Яків Гречаної проти того відгукнувся Гамалія: хіба оного Черниша повісити зате, що він при государі вірно служить, і Гамалій сказав, що не толко Черниша, і всі, які будуть при государі держатца, Кара будуть, і став він Гамалей пити про здоров'я короля швецького <...>, а Гречаний мовив, не займай, король швецький пропаде і загінет, а він буде пити за свого государя, за яким панують, і маєтності, і всяке доволство мають В».
В листопаді 1709 М. Гамалея, допитаний гетьманом І.І. Скоропадським за розпорядженням російських властей, підтвердив усі обставини арешту Гречаного (РГАДА. Ф. 229. Оп. 1. Кн. 120. Л. 49 об. - 54).
На полях, навпаки виписки з розшукової справи Я. Гречаного варто посліду В«залишений в Києві В». Однак цьому та іншим документам суперечить лист Г.І. Головкіна І.І. Скоропадському (від січня 1711 м.), в якому констатувалося, що Гречаний нині в Сибіру. Те, що Головкін помилявся щодо місця знаходження Гречаного, свідчить і відповідь Скоропадського, спрямований Головкін у відповідь на його вимогу надіслати дружину Гречаного в Москву разом з членами сімей та близькими родичами інших мазепинців для відправки за місцем заслання засуджених. Український гетьман писав: В«Гречаного зась дружини на Сибір посілаті не до кого, понеже і сам Гречаний нині не в Сибіру, ​​альо в Києві В»у Д.М. Голіцина, про який той В«Розісковал, а довідавшись його невинність уволнілВ».
Беручи до уваги всю сукупність наявних фактів, можна зробити висновок, що впевненість Головкіна про знаходження Гречаного в Сибіру була помилковою і пов'язана була, ймовірно, з невірним інформуванням канцлера його підлеглими чи якимось іншим збоїв в роботі російської бюрократичної системи.
Підводячи підсумок, можна відзначити, що відомі свідчення різних осіб у справі Я. Гречаного НЕ суперечать один одному, що в свій час, мабуть і стало результатом виправдувального вироку. Однак навіть якщо допустити, що колишньому канцеляристові Мазепи вдалося обдурити російська влада, все одно доля Гречаного свідчить про те, що політика російського уряду навіть після Полтави в щодо українського козацтва не була настільки всеосяжно репресивною, як це іноді представляється в деяких роботах сучасних українських дослідників. Ті представники старшини, які хотіли довести свою невинність, могли сподіватися на розслідування своєї справи, що вже само по собі було важливо в той час.
Крім того, матеріали справи Я. Гречаного збагачують наші знання про опозиційних настроях щодо Мазепи з боку української старшини, яка в своїх інтригах проти гетьмана активно шукала підтримки царя. Це стало і однією з причин того, що частина зароджуваного малоросійського дворянства не підтримала перехід І.С. Мазепи на бік шведів, зберігши вірність Петру I.
Федор Потребич Гречаний
У своєму щоденнику Петро Апостол записав під час проходження через Поділки у 1725 році, що село тоді належало якомусь поміщику Гречаному. На жаль автор записів не подав більше відомостей ні про село, ні про його мешканців. Але деякі додаткові дані про ті часи все ж збереглись в архівних документах, що освітлюють суспільні та господарчі відносини в ті часи в с. Поділки. То були часи, коли після смерті українського гетьмана Скоропадського вибори нового гетьмана царським урядом не були дозволені. Управління Лівобережної України тимчасово було покладено на наказного гетьмана П. Полуботка та генеральну старшину. Та все таки всі справи вони могли вирішувати тільки за згодою президента Малоросійської колегії Вельямінова. В 1724 – 1727 рр. управління Лівобережної України формально виконувалось так званими «правителями Генеральної військової канцелярії». То були маловпливові представники старшини – колишній полтавський сотник І. Левенець, Глухівський сотник И. Мануйлович та військовий товариш Ф. Потребич-Гречаний. Якраз в ті часи с. Поділки, можливо, і належало саме цьому Ф. Гречаному, що був з роду Степана Прокоповича Потребич – Гречаного генерального писаря в 1663-1665 рр.
При полково-сотенному устрої в селах Гетьманщини як правило вибирались сільські уряди самоврядування громад і представниками влади там були місцевий війт, староста, а також козацький отаман, сотник та інші. В працях українських істориків є записи про те, як місцеві землевласники чинили спротив сільським урядам: « Інколи поміщики навіть не допускали до того, аби керівництво сільських урядів відсилало листи до вищих урядовців, та розправлялися з такими «свавільниками», як це робив власник с. Подолки Ф. Гречаний. Коли отаман все ж зумів подати до генеральної канцелярії скаргу: «…ми громада села Подолків… зі сльозами крівнимі ускаржуємося на П. Ф. Гречаного в наших великих кривдах», то поміщик розправився із сільським урядом. Лише двом його представникам (Падалці та Вовкодаву) пощастило втекти до Глухова і знову подали скаргу про «остре мученє і тиранську бійку» з боку Ф. Гречаного.». В тій же праці також розповідається, що «державці, орендатори і посесори(власники), звівши селян до пригніченого стану, часто втручалися у процедуру виборів органів самоврядування громади, а сільських старост перетворювали не на представників поспільства, а фактично, на власних урядників, яких зобов'язували виконувати поліцейські функції: виганяти підданих на роботу, розподіляти повинності, слідкувати за порядком в селі та видавати сюзерену неблагонадійних. Все це значно віддаляло представників сільського самоврядування від решти поспільства та розпалювало конфлікти між ними. Тому селяни досить часто виявляли непокору війтам та старостам, як це, приміром, було у згаданому с. Подолки. Там селянин Корній відкрито заявляє війту: «…досить вам…панщини робити», а А. Красій ще й іронічно додавав: «…тогди будем пана слухать, як довбня зацвететь». Інший же господар цього села І. Римаренко на вимогу останнього виконати важку возову повинність так характеризував останнього: «…як пан собака такіе тепер і войти настали.». Така характеристика стосувалася насамперед урядів війта у приватних селах.». Лазаревський О. Українські посполиті (1648 – 1783), Розвідки про селянство., Л., 1902, - Ч. 2 - С. 166, С. 168.3
51/3 <2+2> ♂ Иван Иванович Чарныш /старший/ [Чарныши]eured: <3> ♀ Марфа Михайлівна Осипова-Ющенко (Кондратєва, Чорниш) [Осипови-Ющенки] a. a. 13 Du 1735
dimeziadenn: <4> ♀ Татьяна Осиповна Костенецкая (Черныш) [Костенецкие]
dimeziadenn: <5> ♀ Зиновия Акимовна Горленко (Маркович, Черныш) [Горленки] a. a. < 1755
marvidigezh: 1756
4
131/4 <5+3> ♀ Анастасія Іванівна Чарниш [Чарниші]eured: <7> ♀ Анастасія Романівна ? (Чарниш, Война) [?]
servij milourel: 1754, войсковой канцелярист
marvidigezh: 30 Ebrel 1759
втором браке за ВОЙНОЙ Ф.П.), дети: ЧАРНЫШ ВАСИЛИЙ ИВАНОВИЧ 1759-1821/2.
darvoud all: упомянут 1754 г.
5
161/5 <7+7> ♂ Василий Иванович Чарныш [Чарныши]eured: <9> ♀ Ганна Петрівна Білуха (Чорниш) [Білухи]
marvidigezh: 1822, Российская империя
6
171/6 <16+9> ♂ Петро Васильович Чарниш [Чарниші]marvidigezh: Mezheven 1831
Замужем за Николаем Тимофеевичем Грановским, титулярным советником, советником Орловского соляного управления, отцов известного писателя Тимофея Николаевича Грановского.
7
eured: <10> ♀ Елизавета Богдановна Мюльгаузен (Грановская) [Мюльгаузен] g. 1824 a. a. 1857
marvidigezh: 4 Here 1855, Москва
Родился в помещичьей семье среднего достатка. Выдвинулась эта семья благодаря деду Грановского, который "пришел в Орел неизвестно откуда с пятнадцатью копейками в кармане" и нажил состояние как искусный поверенный по делам. Мать Грановского, происходившая из богатой малороссийской семьи. (Брокгауз)
Тимофі́й Микола́йович Грано́вський (рос. Тимофей Николаевич Грановский; * 9 березня (21 березня за новим стилем) 1813, Орел — † 4 жовтня (16 жовтня за новим стилем) 1855, Москва) — російський історик і громадський діяч.
ТИМОФІЙ ГРАНОВСЬКИЙ (1813-1855) – знаменитий професор історії в Московському університеті, «просветитель своей нации» (Большая Советская Энциклопедия). На юридичному факультеті Петербурзького університету зблизився зі славним просвітителем Миколою Станкевичем. Під його впливом зацікавився історією та філософією. Після університету був відряджений за кордон для одержання професури з історії. Два роки провів у Берліні у Леопольда фон Ранке (всесвітня історія), Ф.Савіньї (історія права), К.Вердера (філософія Гегеля). З 1839 року до кінця життя – професор загальної історії в Московському університеті. Написав мало, але вплив його живого слова був колосальний. Бідкався, що на кафедрі не міг «навіть заїкнутися» про добу французької революції, хоча прочитав 50 книг про неї. На його лекціях виховані відомі вчені (П.Кудрявцев, С.Єшевський, С.Соловйов, Б.Чичерін). Його метою було протиставлення лібералізму насильству й гніту миколаївського абсолютизму. Цією проповіддю в гарній, артистичній формі Грановський здійснював вплив на широкі кола студентства. Вплив цей поширювався завдяки чарам його особистості, а також в’їдливій критиці поглядів Грановського з боку уряду, деяких слов’янофілів і реакційних професорів (Большая Советская Энциклопедия). М.Чернишевський відзначав: «Дуже мало в нашій історії осіб, які мали такий могутній вплив на пробудження серед нас вищих людських зацікавлень. Для дуже багатьох людей він був авторитетом добра та правди». Про свої враження від лекцій Грановського писав О.Герцен: «Стає легше на душі… не все пропало, коли він ще говорить. Так думав кожний і легше дихав». Грановський був «найбільш досконалим типом гуманіста-ідеаліста» (М .Бердяєв).
Біограф Грановського М.Станкевич подає, що той народився у дворянській чиновницькій родині в Орлі. Батько Микола одружився з Анною Черниш, донькою багатого малоросійського поміщика з Ніжина. Батько був людина добра й розумна, але слабохарактерна, лінива й недбала. Через це родина переживала чималі труднощі. Дід – з малих років сирота, прийшов звідкись до Орла на службу до поміщика Лукашевича і дещо розбагатів. Особливо піклувався онуком. Тимофій на 16-му році житті їздив з матір’ю на Україну до материної рідні в її маєток в Ніжині.
