Федір Андрійович Сангушко g. 1500? a. a. Du 1547 - Taolenn an diskennidi

• http://www.slavuta.km.ua/index.php3?context=info&lang=U&id_s=3&m%5B3%5D=1

• http://www.kanivrada.com.ua/istornaris.htm

П. Загоровський займав важливі державні посади від луцького ключника і городничого до маршалка господарського. Активно займався адміністративною, військовою та меценатською діяльністю. Петро Загоровський дуже швидко із дрібного землевласника став одним із найбільших земледержців на Волині. Своїм дітям окрім родового гнізда він залишив ще чотири села і частини шістьох – у Луцькому, три села і частину одного – у Володимирському, частину одного села в Кременецькому повітах. За його сприяння почалася розбудова Загорівського монастиря. Це видно з дарчого запису, у якому вони Петро і Феодора Сангушко (його дружина), дарують монастирю з своїх маєтків с. Волицю, жертвують десятину озимого і житнього хліба, і ловлю риби на річці Хоровській, і ліс на опалення монастиря і монастирські будівлі, а також дохід від млина вилучений у недільний день. Головний фундатор монастиря П. Загоровський побудував замість дерев’яної кам’яну церкву в честь Різдва Божої Матері. Син Петра Загоровського Василь – був відомим володимирським шляхтичем, волиським маршалком і городничим міста Володимира. Своїм характером він сильно відрізнявся від батька. Йому була притаманна на той далекий час освітченість та любов до науки.

http://volodymyrmuseum.com/publications/publikacii-volodymyrmuseum/30-publications/historical/124-shlyakhetnyy-rid-zahorovskykh

Волинський городничий, що згодом дослужився до луцького ключника і маршалка Петро Загоровський вважався у свої часи скоробагатьком.

Історики взагалі порівнюють його з конкістадором, з твердими зубами й загребущими руками, що сам здобуває собі поважне становище в суспільности. Цій же меті служив вдалий шлюб – через свого тестя, володимирського старосту Федора Сангушка статки “конкістадора” ще збільшились.

• http://tutbuv.com/?p=3095

• http://litopys.org.ua/dynasty/dyn34.htm

• http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur60403.htm

На початку XVI ст. Загоровські стають великими землевласниками і отримують значні привілеї. Найвідомішими особами з цього знатного роду є сини Богдана Загоровського: Петро, Іван і Олехно. Серед трьох братів найбільшу славу здобув Петро Загоровський (р. н. невідомий – 1566р.) від якого й почалося швидке піднесення роду.

П. Загоровський займав важливі державні посади від луцького ключника і городничого до маршалка господарського. Активно займався адміністративною, військовою та меценатською діяльністю. Петро Загоровський дуже швидко із дрібного землевласника став одним із найбільших земледержців на Волині. Своїм дітям окрім родового гнізда він залишив ще чотири села і частини шістьох – у Луцькому, три села і частину одного – у Володимирському, частину одного села в Кременецькому повітах. За його сприяння почалася розбудова Загорівського монастиря. Це видно з дарчого запису, у якому вони Петро і Феодора Сангушко (його дружина), дарують монастирю з своїх маєтків с. Волицю, жертвують десятину озимого і житнього хліба, і ловлю риби на річці Хоровській, і ліс на опалення монастиря і монастирські будівлі, а також дохід від млина вилучений у недільний день. Головний фундатор монастиря П. Загоровський побудував замість дерев’яної кам’яну церкву в честь Різдва Божої Матері.Син Петра Загоровського Василь – був відомим володимирським шляхтичем, волиським маршалком і городничим міста Володимира. Своїм характером він сильно відрізнявся від батька. Йому була притаманна на той далекий час освітченість та любов до науки.

Він так само як і батько швидко просувався по сходах державної служби. Був збирачем державних податків на Волині та дослужився до брацлавського каштеляна. В 1560 р. був у складі польського посольства до Москви. Основне помешкання Василя Петровича Загоровського було у селі Суходоли. А до його маєтностей окрім Суходіл належали село Дігтів, Перевалки, двір іллінський під Володимиром, двір тишковицький і частина двору в Острівці.На початку 1576р. розлетілася страшна звістка по Волині – кримський хан Магомет-Гірей веде орду на Волинь. До Володимира було направлено 4000 татар із Мамай-Мурзою на чолі. Василь Загоровський відправив жінку з дітьми до володимирського замку, а сам у складі невеликого ополчення вступив у бій з татарами, де й був узятий в полон. Татари вимагали викуп за Загоровського 500 червінців. Але таку суму ні родичі ні друзі не заплатили. Відчуваючи свою смерть в неволі у 1577р. пише свій «Духовний заповіт» в якому він детально описує як розпоряджатися його статками, приділяє увагу і вихованню дітей і культурно-освітній діяльності. Заповіт дуже цікавий, адже це повчання дорогоцїнне як образ тодїшнього побуту, і як відгомін тих думок, «знатних людей» тодїшньої української суспільності. Особлива увага в заповіті присвячується дітям. Пише: «Коли ж дітям моїм Бог милостивий дасть по сім літ, то її милість дядина моя має способити дяка добре вченого і чесного…дати їм учити в моїм домі або в церкві св. Іллі у Володимирі руської науки в Святому письмі».«Духовний заповіт» Василя Загоровського – цеперший відомий юридичний документ в історії української освіти XVI ст.

За часом він з’явився раніше заповіту Галшки Гулевичівни та Петра Сагайдачного, які заповідали майно братствам та школам.Вдова Василя Загоровського Маруша активно боролася проти спроб греко-католицького єпископа Іпатія Потія захопити церкву св. Іллі в Володимирі.Один із нащадків Василя Загоровського Ієронім навчався в Люблінській колегії для єзуїтів. У 1599р. вступив до єзуїтського ордену. Згодом викладає у Львові та Ярославі. У 1613р. він починає боротьбу із єзуїтами. Ієронім розіслав чимало листів до впливових осіб Речі Посполитої, в яких писав, що єзуїти обманом затягують молодих людей до свого ордену. Єзуїтський панфлет Ієроніма Загоровського «Приватні вказівки» («Monita privata Societatis Juzu») потрапляє до католицького «Індексу заборонених книг». Та не зважаючи на ці заборони панфлет продовжував передаватись, був опублікований майже всіма європейськими мовами і передавався аж до кінця XVIII ст. Один із Загоровських - Григорій був протонотарієм митрополита М. Рогози. У 1596 р. Григорій стає полоцьким греко-католицьким епископом. Під час служби в нього стався напад епілепсії.Ще одним волинським паном був Андрій Загоровський. До наших днів зберігся його будинок, що знаходиться поблизу Луцького замку. Будинок мав різні назви в залежності від того хто в ньому проживав. Відомі такі назви як палац Юрія Фальчевського (луцького католицького єпископа), дім Пузини (луцького православного єпископа). За переказом на цьому місці колись стояла дерев’яна замкова башта, в якій допитували в’язнів. Споруджуючи свій будинок, Андрій Загоровський прибудував його до частини цегляного муру Окольного замку. Загоровські не лише одружувалися з жінками із знатного роду але й віддавали своїх дочок за княжих синів.

Галина Василівна Загоровська була заміжня за рідним племінником Дмитра Вишневецького – Костянтином, який як відомо, дослужився до посади руського воєводи.Варвара Загоровська стала дружиною князя Івана Кунцевича-Булиги, черкаського підстарости. Через деякий час дружина і чоловік прийняли чернецтво. Іван Кунцевич став настоятелем Запорізького Трахтемирівського монастиря. Він разом із П. Сагайдачним боровся за відновлення православної ієрархії. У 1620р. патріарх Єрусалимський Теофан висвятив Івана Кунцевича на єпископа Володимирського і Берестейського, та через опір польської влади він так і не посів кафедри.Син Варвари та Івана Максим Булига (р. н. невідомий – 1687р.) став відомим козацьким ватажком. У 1644р. дослужився до посади уманського полковника, був наказовим гетьманом Війська Запорозького. Шляхетний рід Загоровських був пов'язаний родинними зв’язками з князями Вишневецькими, Збаразькими, Кунцевичами-Булигами, Сангушками та Чортирийськими. В «Помянику Загоровських», що знаходився до 1914р. в старозагорівській Свято-Успенській церкві, налічувалося 23 князі і княгині.То ж можна з впевненістю говорити, що незважаючи на певну роздільність родини Загоровських в релігійних поглядав вона залишила помітний слід в історії нашого волинського краю. Були серед Загоровських і хороші господарі, і відомі державні та релігійні діячі. Та найбільше вони прославилися меценацтвом.

• http://volodymyrmuseum.com/publications/publikacii-volodymyrmuseum/30-publications/historical/124-shlyakhetnyy-rid-zahorovskykh

• http://forum.vgd.ru/297/25052/0.htm

Невідомо з ким був одружений Михайло Петрович, але його дочка Варвара Михайлівна була видана за князя Івана Дмитровича Курцевича Булигу.

• http://www.ualogos.kiev.ua/toprint.html?id=2737

• http://www.ualogos.kiev.ua/toprint.html?id=2737

• http://litopys.org.ua/dynasty/dyn34.htm

• http://litopys.org.ua/dynasty/dyn34.htm

Його Світлості Октавіану Олександру, князю Пронському, владиці Берестечка і Рязані та ін. всемилостивійшому панові моєму

Скільки разів, ясновельможний князе, я брав участь у твоїх дружніх бесідах, якими ти мене милостиво удостоював, обговорюючи питання теології й історії, стільки разів я мовчазно слухав тебе і захоплювався героїчною душею твоєю, і не можу не пригадати той божественний вислів: «Великий принцип доблесті [полягає в тому], щоб, поступово загартовуючи душі, спочатку змінювати зриме і минуще, щоб потім цим можна було зневажити. Яким м’яким є той, кому люб’язна батьківщина, стійким є той, кому увесь світ — батьківщина, і досконалим є той, кому світ — чужина». Тому що, залишаючи батьківщину, яка любовно виховувала тебе до юнацького віку в ясновельможні правителі, з Юлієм, братом твоїм єдиним, котрого Господь от уже два роки тому, як призвав до небесної батьківщини, у Марселі, ти досяг не тільки віддалених земель Польщі, а й найвіддаленіших країв Німеччини, де, часто відвідуючи лекції, диспути і промоції багатьох прославлених докторів, якими колись був досить знаменитий Базель, куди ти от уже кілька років поспіль приїжджаєш з таким бажанням учитися славним справам, щоб у тих церквах, що Господь у величезних володіннях твоїх обрав почеснійшими для Себе, ми могли б по праву зрадіти, що в них буде благодійник, настільки обдарований у доблесті і вченості; з великою радістю оглянув ти і Францію, Італію та Іспанію аж до Балеарських островів, щоб величчю розуму твого з перших рук одержати унікальне і чудове знання мов, а також вдач і законів цих країн.

А найдійовішим стимулом для таких героїчних справ було благоговіння перед пам’яттю твоїх предків. Адже який, Господи, був батько прадіда твого Рюрик, наймогутніший князь усієї Русі, що залишив дванадцятьом своїм синам сім найбільших князівств, а саме: Київське, Володимирське, Галицьке, Чернігівське, Переяславське, Рязанське та Пронське.

Прапрадід твій, що володів Рязанським та найславнійшим Пронським князівством, залишив нащадкам ясновельможне ім’я «Пронський». Прадідові твоєму, Георгію Пронському, Казимир Великий, король польський, зробив ту честь, що, коли князя полонили татари, він звільнив його, відправивши авґустійше посольство, і з усілякими почестями перепровадив до Литви, до Вільни, і відправив його з військом на московитів, а за здобуту перемогу й інші видатні заслуги перед батьківщиною і допомогу всьому королівству дарував йому величезні володіння. Одружений він був на ясновельможній княгині Соломерській, прославленій героїні.

Брат його, якому він щиросердно відшкодував збиток, заподіяний при поділі спадщини, був одружений на сестрі великого князя московського, від якої мав двох синів. Потім у минулому сторіччі один з них, на свої кошти спорядивши три тисячі вершників, повів їх на допомогу великому князеві московському проти Стефана Баторія.

Ці два брати, як і їхні предки, називалися великими князями пронськими, як видно з багатьох договорів і привілеїв литовської канцелярії, тому що князі пронські укладали договори і союзи з королями Польщі.

Прапрадід твій Гліб взяв у дружини дочку тіуна віленського з роду Підбипентів. Він загинув біля Мінська в найжорстокішій битві з татарами.

Прадід твій, засновник міста Біла Церква, за надання різних послуг державі Польській був визнаний гідним воєводства київського і багатьох префектур у сторонах руських.

Дід твій, Фрідріх, воєвода київський, був одружений на дочці Богуша Боговитиновича, скарбника Великого князівства Литовського, великої людини, досить шанованої іноземними государями. Сестра її спочатку була дружиною Тенчинського, воєводи краківського, а потім за віленським князівським воєводою Радзивіллом. Від нього, з волі Божої, народила вона Іоанна, який помер у Данії, і ясновельможних князів Слуцьких, а саме: Георгія, Симона та Олександра.

Зятем цього діда твого був славетніший сенатор вашого королівства п. Іоанн Зборовський, каштелян гнізненський, сили якого добре прислужилися королеві Стефану Баторію в Гданській битві.

Батько ж твій, Олександр, князь Пронський, майже усе своє отроцтво і юність провів за межами батьківщини, віддавши природної схильності до вивчення мов, образотворчих мистецтв і вдач та різних доблестей, а тому він був усе життя меценатом і заступником не тільки словесності й письменників, а й взагалі будь-якої корисної науки, чим викликав загальне замилування; коли ж він досяг зрілого віку, початку героїчних доблестей його, то при дворі Карла IX, короля франків, наче у найбільшому театрі світу, являв видовища різним народам.

Повернувшись до Польщі, під час обрання нового короля, за любов до батьківщини і за божественну досконалість вищих доблестей, яким дивувалися всі герольди короля, він був введений до сенату, призначений каштеляном тракайським і по одностайній згоді Великого князівства Литовського обраний леґатом до Франції з воєводою віленським, щоб просити короля Генріха стати правителем королівства Польського. Не було жодної людини у всій Польщі, що не знала би, яку він здобував у нього милість.

Яким ревним був він до будь-яких завдань батьківщини, тому свідченням є Полоцьк, Псков та ін., адже, на свої кошти спорядивши досить численне військо, він привів його до короля Стефана. Не було жодної татарської навали, якому він не протистояв би своїм героїчним фронтом, захищаючи благоденство батьківщини не тільки порадами, а й з мечем у руках. Свідченням тому уся Волинь і Русь; свідченням тому Олисько, де зі своїм невеликим загоном воїнів і придворних він напав на татарські когорти і, по дві години битви, між іншим, своїми руками вбив одного татарського Поліфема, який люто оборонявся, і здобув перемогу.

Славить ясновельможне ім’я цього Олександра Рідка, де він захопив безліч ворогів. Трофеї можна бачити в Берестечку. Відомо й багато інших місць, де татари не дрімали, знаючи, що герой Пронський неподалік.

Одним словом, благочестивіший батько твій добре прислужився не тільки батьківщині, а й усьому світові християнському і нерідко утихомирював варварів-поган. Не зупиняли його великі витрати, не щадив він своєї голови. Усі труди свої і людей своїх присвячував він Господові і батьківщині, а душа його була сповнена віри.

Гідні найбільшої хвали сліди, залишені предками твоїми, щоб ти йшов по них до бажаної твоєї мети. Так додасть тобі мужності і підбадьорить тебе приклад славного і великого героя п. Рафаеля Лещинського, графа лешненського і пp., воєводи брестського і куявського, каштеляна вислицького та ін., який серед знаті королівства вашого більш усіх виділявся доблестю, освіченістю і завзятим прагненням невпинно рухатися уперед на славу Божу, заради спокою церкви і процвітання держави.

А оскільки, ясновельможний князе, ти дотепер із всією уважністю спостерігав за звичаями і вдачами німців, французів,. італійців і іспанців, а після повернення твойого на батьківщину, про яке нині замислюєшся, тобі напевно доведеться боротися часом з татарами та московитами, побажав я твір цей, у якому правдиво описується життя цих ворогів, заслужено. адресувати і присвятити славному імені твоєму. Перша книжечка вийшла в 1550 р. для Сиґізмунда-Авґуста, короля польського, друга була набрана в 1580 р. для князя слуцького Олександра. Обидва рукописи опинилися в одного приятеля серед найвідоміших творів, присланих колись з Польщі для видання нашому друкареві Петрові Перне.

Прийми ж муз, колись присвячених великому королеві і князеві, родичеві твоєму, прийми муз воскреслих, колись посланих з Польщі до Базеля, щоб вони побачили світ. Так постеле Бог-охоронець благий і велике знамення, що я щасливо. передбачав, що геній цього творіння лише з тобою й осінений ясновельможним ім’ям твоїм побажає повернутися на Батьківщину. Бажаю здраствувати, ясновельможний князе!

Базель, жовт.-кал., 1614 р.

Цілковито відданий Вашій Світлості Йоганн Яків Ґрассер, пфальцграф

• http://litopys.org.ua/mlytvyn/mlyt01.htm#f1

• http://volodymyrmuseum.com/publications/publikacii-volodymyrmuseum/30-publications/historical/124-shlyakhetnyy-rid-zahorovskykh

• http://volodymyrmuseum.com/publications/publikacii-volodymyrmuseum/30-publications/historical/124-shlyakhetnyy-rid-zahorovskykh

wojewoda derpski, starosta dubienski

• http://www.geni.com/people/Andrzej-Leszczy%C5%84ski/6000000006621305012

Про сім’ю козацького гетьмана до цього часу нічого не було відомо,окрім згадки в листі від 1622 р. про те, що Голуб є козаком старовинним іані дітей, ані дружини не має7. Між тим, можна припустити, що корес-пондент не мав достеменних відомостей. Народився Голуб, ймовірно, в м. Стеблів, про що може свідчити його козацьке прізвисько «Стеблівець»(саме Стеблів і став гетьманською резиденцією Голуба, аналогічно якКанів — для М. Дорошенка). Батьком гетьмана був Євстафій Голуб, у якого,окрім Олифера, був син Дмитро та донька Єфросинія8. Сам О. Голуб мавсина Зиновія-Богдана9. Про нього до цього часу зберігся переказ в с. Віль-ховець Богуславського р-ну Київської обл., де знаходиться «Олиферів яр»10.Відомо, що Зиновій був шляхтичем, жив в Черкасах та помер до 1625 р.У цьому році у «помяннику» Межигірського монастиря згадується і йогодружина Мотрона та два сини — Мануйло й Пилип11.

• http://history.org.ua/JournALL/sid/sid_2010_17/5.pdf

Голуб Оліфер Остапович, (Стеблівець-Черняк) (* між 1540 та 1550 роками, Стеблів — † 1628) — козацький гетьман (1622—1623), близький соратник гетьманів Петра Сагайдачного і Михайла Дорошенка. Знав латину, відав діловою перепискою у козаків, зокрема ймовірно саме він листувався з перським шахом Аббасом щодо створення антитурецької коаліції.

• http://vvnews.info/analytics/culture/48745-aleksandr-alferov-prosledil-korni-svoego-roda-do-serediny-xv-veka.html

Голуб Оліфер Остапович, (Стеблівець-Черняк) (* між 1540 та 1550 роками, Стеблів — † 1628) — український політичний і військовий діяч, гетьман (1622—1623), близький соратник гетьманів Петра Сагайдачного і Михайла Дорошенка. Точна дата народження Оліфера Голуба невідома, проте, народитись гетьман мав між 1540 та 1550 роками. Його батько — Євстафій Голуб, за деякими даними, мав ще сина Дмитра та доньку Єфросинію, але докладніше про це невідомо. Місцем народження майбутнього гетьмана прийнято вважати містечко Стеблів. Саме від цього містечка, він і отримав своє козацьке прізвисько — Стеблівець. Стеблів міг бути і малою Батьківщиною Голуба, козацький ватажок жив там певний час і в цьому місті «осіли» його кровні родичі. На користь цього свідчить і топоніміка краю, що зберегла до цього часу назву — Оліфірів Яр (Вільховецький район). Ймовірно, саме тут збирав свої козацькі загони гетьман. Де здобув освіту Оліфер Остапович, відомості відсутні, але відомо, що він знав і вмів писати латиною. Є відомості про сина гетьмана, який в народних переказах зберігся під патронімом «Олихвірович». Дружина Голуба, ймовірно, померла задовго до 1622 року. Користувався Оліфер Голуб, гербом, що знаний в польській історіографії, як герб «Голуб — ІІІ», але не відомий за зображенням. В останній час герб Гетьмана, в результаті генеалогічних розшуків, було віднайдено.

Перші згадки про Оліфера Голуба в джерелах, відомі під 1615 р., коли він очолював козацький флот у нападах на турецькі землі в Малій Азії. В цьому поході козаки спалили дві пристані турецької столиці — Стамбула. Фактично, бачимо Голуба, вже в ранзі козацької старшини, а про час початку козакування джерела мовчать. Другу звістку про Голуба маємо між 1618 та 1620-ми рр. В цей час козаки вели переговори із перським шахом Абассом І Великим, який піклувався про створення антиосманської ліги. 16 квітня 1620 р., до Ісфагана — перської столиці, прибулі з Польщі вірмени привезли два листи; перший до шаха Абаса від королівської канцелярії, другий від козаків. Козацький лист було написано латиною і відправлено з Варшави. Авторство другого листа безсумнівно належить Оліферу Голубу, проте, цікаво, як підписано лист: «Olivarius de Marcones, P.K.» Певний час дослідники вважали, що під цим псевдонімом криється сам Петро Конашевич, на що звертало увагу абревіатура ПК. Але, цю думку відкинув Я. Дашкевич, який довів, що під підписом приховано ім'я Оліфера Голуба, а абревіатура ПК, ніщо інше, як «Полковник Козацький». Проте, Я. Дашкевич, разом із тим висунув гіпотезу про західноєвропейське походження Голуба, що спростовується геральдичними та генеалогічними матеріалами. Лист Голуба, було направлено до Павла Марії Чіттадіні — генерального вікарія ордену домініканців у Вірменії. В листі, що був власноруч писаний Голубом з Варшави, було передано зміст попереднього листа до Шаха (квітень 1618 р.). Зокрема в ньому йшлося на згоду козаків захопити порт Яні на чорноморському узбережжі і прислати туди козацьке військо; «а (що найважніше) він сам, тобто пан Оліваріус, який писав цього листа, приїхав би вести переговори з персами про головні точки угоди». Як зазначав П'єтра делла Валле, людина що залишила нам ці відомості, де Марконес — «ближче зацікавлений чорноморськими козаками». Докладніші звістки, про подальші офіційні відносини між козаками та Іраном відсутні. Прізвисько, яке використав Оліфер Голуб — Оліваріус де Марконес, справді дивує істориків. Якщо в імені Оліваріус, бачимо латинізовану форму українського Оліфер, то прізвище Марконес лише викликає запитання. Можливо, що Марконес — це латинізована назва якогось з маєтків Голуба. Приставка «de», перед прізвищем, це не тільки ознака шляхетності, а передусім, показник маєтку, яким володіла людина. Так само, як в нашій традиції — це приставка «з». Тож, Голуб, підписався в листі за місцевою шляхетською традицією, використовуючи назву маєтку замість прізвища. Приклади із використанням подібних комбінацій, можемо бачити при досліджені самої родини Голубів: Голуб з Морозович, Голуб з Богат, Михайло з Стебльова.

Ймовірно, що історія із дипломатичною перепискою Голуба, відповідала бажанню тогочасного Гетьмана Петра Сагайдачного. З того факту, що Оліфер Остапович, вів закордонні справи від імені Гетьмана, можна витлумачити, що він був одним із найближчих помічників Сагайдачного. Ця теза надалі знайде своє підтвердження.

"Не смотря на препятствия в выборе Гетманов, иные козаки избрали преемником Сагайдачному Олифера Стеблевца; как он, так и его преемники, Богдан Конга и Жара кончили жизнь свою в безвестности. Последнего заместил Максим Григорьевич, как кажется, преданный Королю. Запорожцы убили его за то, что он удерживал их от морских экспедиций на Турков; потом пустились в ладьях в Черное море, вышли на берег, за одну милю от Константинополя, сожгли несколько селений, и навели ужас не только на десять галер, но и на столицу Турции."

• http://library.kr.ua/elib/markevich/tom1/malor9.html

Сам О. Голуб мавсина Зиновія-Богдана9. Про нього до цього часу зберігся переказ в с. Віль-ховець Богуславського р-ну Київської обл., де знаходиться «Олиферів яр»10.Відомо, що Зиновій був шляхтичем, жив в Черкасах та помер до 1625 р.У цьому році у «помяннику» Межигірського монастиря згадується і йогодружина Мотрона та два сини — Мануйло й Пилип11. Син Голуба, вірогідно,родового прізвища не носив. Нагадаємо, що на початку XVII ст. козаки, якіперебували під загальною «боніцією», все частіше починали вживатипрізвиська. Так, О. Голуб в джерелах фіксується як «Стеблівець», «Черняк»,«Оліваріус де Марконес», а в більшості випадків просто по імені.Нагадаємо, що не відоме прізвище самого гетьмана П. Сагайдачного, лишепрізвисько, ім’я та по-батькові. В цей час серед козацтва стає поширенимвживати ім’я та по-батькові, які швидко почали витісняти родові прізвища.Так, в Реєстрі Війська Запорозького 1649 р. нема Івана Богуна, який вписа-ний, найвірогідніше, саме за патронімом12. Подібні непоодинокі випадкиіснували в козацько-старшинському середовищі майже до ХІХ ст.13 Тожможна говорити про ймовірність того, що Зиновій Голуб користувався пат-ронімом «Олиферович» («Олефірович»).

Чи були двоє його синів «Занкевичами», невідомо. Проте так називавсятретій син Зиновія Олиферовича — Константин Занкевич, який у різний часв документах згадується, як: Костин Занькович, Костюк Стебляна та КостСтеблинін14. Костянтин Зиновійович Голуб відомий за участю у козацькомупосольстві 1627 р. до короля15, повстанні 1637 р.; у 1638 р. він був чиги-ринським отаманом16. За часів козацької революції К. Занкович належав доКам’янобродської сотні Білоцерківського полку, а коли з неї виділиласьНасташська сотня, перейшов до неї. На 1654 р. К. Занкович-Стеблинін —осавул Насташської сотні17, а серед її козаків записано і його сина —Олифера (Оліфера) Зінченка. На деякий час містечко Насташка стало своє-рідним сімейним центром для Голубів: там гетьман зосереджував поко-зачену шляхту, з якої формувався його особистий почет18. Тож в місті, як і всамому полку, до шляхти чи колишніх реєстровців з пропольської партіїставились лояльно. Серед шляхти м. Насташка в 1654 р. значився «ДанилоМихалов с(ы)н Занківич» — праправнук гетьмана Голуба. Батьком ДанилаЗанкевича був корсунський полковник «Михайло Мануйлович з Стебльова»,відомий своєю участю у підписанні 1638 р. «Ординації Війська Запорозь-кого», а 1649 р. він був рядовим козаком Куришкової (Стеблівської) сотні.Цей Михайло Мануйлович був сином Мануйла Зиновійовича Голуба.

• http://history.org.ua/JournALL/sid/sid_2010_17/5.pdf

• http://www.igsu.org.ua/Sumskaja.obl/Romenskij.rajon/Romny.html

Не останню роль в закріпленні родини в Роменській сотні відіграв син сотника Василя Олефіренка Кіндрат Васильович Войтенко, який згодом теж став сотником.

• http://referatu.net.ua/newreferats/17/183885/?page=1

• http://referatu.net.ua/newreferats/17/183885/?page=1

находясь польским послом в Регенсбурге, получил от германского императора княжеское достоинство Римской Империи, а впоследствии и орден Золотого Руна. По смерти Августа III он записался в число кандидатов на польский престол, но встретил неудачу и, по избрании в короли Станислава Понятовского, уехал в Лейпциг и там посвящал своё время литературе и учёным изысканиям, учреждал премии и конкурсы, раздавал писателям золотые медали, печатал их сочинения на свой счёт, кормил, поил и одевал их; но соскучившись на чужбине он возвратился на родину и начал вести жизнь чудака. Не смотря на свои странности, Яблоновский был любим всеми за его готовность помогать бедным и за уклонение от всяких тяжб и ссор.

Чи були двоє його синів «Занкевичами», невідомо. Проте так називавсятретій син Зиновія Олиферовича — Константин Занкевич, який у різний часв документах згадується, як: Костин Занькович, Костюк Стебляна та КостСтеблинін14. Костянтин Зиновійович Голуб відомий за участю у козацькомупосольстві 1627 р. до короля15, повстанні 1637 р.; у 1638 р. він був чиги-ринським отаманом16. За часів козацької революції К. Занкович належав доКам’янобродської сотні Білоцерківського полку, а коли з неї виділиласьНасташська сотня, перейшов до неї. На 1654 р. К. Занкович-Стеблинін —осавул Насташської сотні17, а серед її козаків записано і його сина —Олифера (Оліфера) Зінченка. На деякий час містечко Насташка стало своє-рідним сімейним центром для Голубів: там гетьман зосереджував поко-зачену шляхту, з якої формувався його особистий почет18. Тож в місті, як і всамому полку, до шляхти чи колишніх реєстровців з пропольської партіїставились лояльно. Серед шляхти м. Насташка в 1654 р. значився «ДанилоМихалов с(ы)н Занківич» — праправнук гетьмана Голуба. Батьком ДанилаЗанкевича був корсунський полковник «Михайло Мануйлович з Стебльова»,відомий своєю участю у підписанні 1638 р. «Ординації Війська Запорозь-кого», а 1649 р. він був рядовим козаком Куришкової (Стеблівської) сотні.Цей Михайло Мануйлович був сином Мануйла Зиновійовича Голуба.

• http://history.org.ua/JournALL/sid/sid_2010_17/5.pdf

Повернемось до дітей Зиновія Оліфіровича. Третій син гетьманича —Пилип31 — мав сина Григора, який зафіксований разом із своїм дядькомКостянтином Занковичем у Насташській сотні. Григорій Пилипович Голуб,записаний московськими писарями як «Филипов», був хорунжим в зга-дуваній сотні, а його син Іван Грещенко — сотенним писарем32 *

• http://history.org.ua/JournALL/sid/sid_2010_17/5.pdf

• http://referatu.net.ua/newreferats/17/183885
• http://referatu.net.ua/newreferats/17/183885/?page=1

Повернемось до дітей Зиновія Оліфіровича. Третій син гетьманича —Пилип31 — мав сина Григора, який зафіксований разом із своїм дядькомКостянтином Занковичем у Насташській сотні. Григорій Пилипович Голуб,записаний московськими писарями як «Филипов», був хорунжим в зга-дуваній сотні, а його син Іван Грещенко — сотенним писарем32 *

• http://history.org.ua/JournALL/sid/sid_2010_17/5.pdf

Сам О. Голуб мавсина Зиновія-Богдана9. Про нього до цього часу зберігся переказ в с. Віль-ховець Богуславського р-ну Київської обл., де знаходиться «Олиферів яр»10.Відомо, що Зиновій був шляхтичем, жив в Черкасах та помер до 1625 р.У цьому році у «помяннику» Межигірського монастиря згадується і йогодружина Мотрона та два сини — Мануйло й Пилип11. Син Голуба, вірогідно,родового прізвища не носив. Нагадаємо, що на початку XVII ст. козаки, якіперебували під загальною «боніцією», все частіше починали вживатипрізвиська. Так, О. Голуб в джерелах фіксується як «Стеблівець», «Черняк»,«Оліваріус де Марконес», а в більшості випадків просто по імені.Нагадаємо, що не відоме прізвище самого гетьмана П. Сагайдачного, лишепрізвисько, ім’я та по-батькові. В цей час серед козацтва стає поширенимвживати ім’я та по-батькові, які швидко почали витісняти родові прізвища.Так, в Реєстрі Війська Запорозького 1649 р. нема Івана Богуна, який вписа-ний, найвірогідніше, саме за патронімом12. Подібні непоодинокі випадкиіснували в козацько-старшинському середовищі майже до ХІХ ст.13 Тожможна говорити про ймовірність того, що Зиновій Голуб користувався пат-ронімом «Олиферович» («Олефірович»).

Чи були двоє його синів «Занкевичами», невідомо. Проте так називавсятретій син Зиновія Олиферовича — Константин Занкевич, який у різний часв документах згадується, як: Костин Занькович, Костюк Стебляна та КостСтеблинін14. Костянтин Зиновійович Голуб відомий за участю у козацькомупосольстві 1627 р. до короля15, повстанні 1637 р.; у 1638 р. він був чиги-ринським отаманом16. За часів козацької революції К. Занкович належав доКам’янобродської сотні Білоцерківського полку, а коли з неї виділиласьНасташська сотня, перейшов до неї. На 1654 р. К. Занкович-Стеблинін —осавул Насташської сотні17, а серед її козаків записано і його сина —Олифера (Оліфера) Зінченка. На деякий час містечко Насташка стало своє-рідним сімейним центром для Голубів: там гетьман зосереджував поко-зачену шляхту, з якої формувався його особистий почет18. Тож в місті, як і всамому полку, до шляхти чи колишніх реєстровців з пропольської партіїставились лояльно. Серед шляхти м. Насташка в 1654 р. значився «ДанилоМихалов с(ы)н Занківич» — праправнук гетьмана Голуба. Батьком ДанилаЗанкевича був корсунський полковник «Михайло Мануйлович з Стебльова»,відомий своєю участю у підписанні 1638 р. «Ординації Війська Запорозь-кого», а 1649 р. він був рядовим козаком Куришкової (Стеблівської) сотні.Цей Михайло Мануйлович був сином Мануйла Зиновійовича Голуба.

• http://history.org.ua/JournALL/sid/sid_2010_17/5.pdf

Костянтин Занкович був отаманом Вереміївської сотні (1638-?), а Григорій та Іван Занченки були козаками Вереміївської сотні у 1649 р.

• Персональний склад козацької старшини армії Богдана Хмельницького. Володимир Кривошея.